Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 47

Кругле обличчя Карло Кабанероса враз побагровіло. Одна рука щільно притискувала телефонну трубку до вуха, друга безжалісно м’яла дорогоцінну сигару.

— Ви особисто чуєте голос Сивого Капітана?.. Через урядову радіостанцію? Але ж цього не може бути, пане міністр! Пробачте, зараз, зараз перевірю, пане міністр. Пробачте! На все добре, пане міністр!

Він жбурнув трубку на апарат. Олов’яні очиці люто вп’ялися в Хуанеса. Товсте обличчя, здавалося, ось-ось бризне кров’ю. Рвучким рухом начальник поліції розстебнув, майже розірвав комір розшитої золотом куртки. Він задихався, його верескливий голос зривався.

— Ганьба! Міністр глузує з нас! Загрожує звільнити… Віддати під суд!.. Боже мій, невже і каудільйо слухає?.. Що ж тепер буде? Міністр каже… каже, що Сивий Капітан зараз промовляє по радіо… через державну станцію. Ввімкніть приймач!

Більше Карло Кабанерос не міг говорити. Йому перехопило подих. Він упав на спинку крісла і, широко розкривши рота, тільки важко дихав. Розчавлена судорожними рухами його пальців сигара валялася на підлозі.

Мігель Хуанес неслухняними руками включив радіоприймач. Він відчував, як сіпаються йому губи, — і не міг цього спинити. Це було вже занадто! Це було суцільне божевілля!

Але з репродуктора радіоприймача вже лунав знайомий обом твердий, мужній голос Сивого Капітана:

— …Уряд і поліція гадали, що їм буде дуже легко спіймати мене чи навіть знищити, — говорив той голос, продовжуючи, очевидно, свою промову. — Це не так. Я не боюся ні фалангістського уряду Фернандеса, ні його жандармів та поліції. Не вірте, іберійці, ні зараз, ні потім брехливим повідомленням! Спроба поліції захопити мене і мій «Люцифер» не дала й не могла дати наслідків. Поліцейським собакам Фернандеса не вдалося бодай трохи зашкодити мені чи моїй машині. Зараз я, як звичайно, перебуваю на "Люцифері" і говорю з вами через столичну радіостанцію, підкоривши її генератор моїми потужними хвилями…

Раптом мигнуло електричне освітлення — раз, другий. Що таке?

А голос Сивого Капітана продовжував:

— Моїми устами говорять усі ті, кого замучив фалангістський уряд, усі ті, кого фалангісти Фернандеса вигнали з батьківщини, хто страждає зараз по в’язницях та концтаборах. Хай цей голос нагадає всім, що…

І враз стало тихо. Згасли електричні лампи в кабінеті, й водночас увірвався голос у репродукторі. Мертва тиша в суцільній темряві, що навалилася, мов важка ковдра, дратувала і пригнічувала.

— Якого чорта?.. — почав Карло Кабанерос люто. — Якого чорта згасла електрика, хотів би я знайти?..

Знову задзвонив телефон.

— Алло! Так, це я, — почув Хуанес у темряві голос начальника. — Так, слухаю. Ага, ось воно що! Справді, це, мабуть, єдиний спосіб припинити кляту промову злочинця — вимкнути струм з освітлювальної мережі міста… Так, так, нічого не вдієш, я погоджуюсь. Добре, добре… Бувайте!

Знову стало тихо. Але тільки на мить, бо начальник поліції уже заговорив, зриваючись на крик: