Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 49

Володимир Миколайович Владко

— Говоріть, говоріть, Хуанес! Я не ворог вам… мені треба тільки, щоб ви добре зрозуміли серйозність становища.

— Базою «Люцифера», пане начальник, може бути тільки Фонтіверос. Усі дані свідчать про це. Інакше — чого б він з’являвся в районі того лісу так часто? Чого б він ховався там тоді, коли ми оточили його?

— Так, так, Хуанес, продовжуйте. Тут є щось варте уваги.

— Насамперед треба розшукати ту базу. Тоді ми розставимо навколо неї батареї гармат, влаштуємо вовчі ями…

— Фугасні міни треба поставити, Хуанес. Щоб він, як поїде, так одразу і… Що це таке?

Мігель Хуанес прислухався. Почулося, ніби грюкнула віконна рама. В кабінеті було, як і раніше, темно, електрику й досі не ввімкнули. Вітер?.. Ні, сьогодні дуже тиха погода…

Мовчки, зважуючи кожен рух, Хуанес вийняв з кишені електричний ліхтарик, з яким він ніколи не розлучався, і обережно підійшов до вікна. Біля нього він включив ліхтарик, скерувавши його прямо на вікно. Яскраве біле світло залило раму, відбилося від скла. Нікого і нічого, як і слід було чекати. Адже кабінет начальника поліції містився на шостому поверсі!..

За відчиненим вікном було тихо. У цю пізню нічну годину тут не проїжджали вже навіть окремі автомашини, крім поліцейських службових. Зовсім тихо, а втім… Чи причулося це знервованому Хуанесу, чи… наче звідкілясь долинало рівне одноманітне шипіння, от як буває, коли з балона під тиском виходить повітря… і це рівне шипіння немовби віддалялося, зникало… ось його вже зовсім не чути… А може, ніякого шипіння й не було, усе це тільки здалося? То, мабуть, нерви… яке там шипіння, звідки? Причулося, і все… воно щось нагадувало, щось неприємне, дратуюче, незрозуміле… ні, ні, він же стоїть у кабінеті начальника державної поліції, тут не може бути нічого з тих неймовірних загадкових подій…

— Чого ви там затрималися, Хуанес? — гукнув начальник від стола. — Милуєтеся краєвидом?

— Усе гаразд, пане Кабанерос, — відповів детектив, повертаючись. Навіщо повідомляти шефа про свої неясні вагання, показувати своє нервове збудження? Начальство цього не любить.

— Ну й добре. Так про що ми говорили? А, про фугасні міни! Обов’язково, Хуанес! Використати всі засоби! Чим скоріше ми висадимо в повітря цей «Люцифер», тим краще. Мені здається, що…

Раптом у кабінеті спалахнули електричні лампи: станція ввімкнула, нарешті, струм. Обидва співрозмовники на мить заплющили очі, засліплені після суцільного мороку, що панував у кімнаті, яскравим білим світлом. Ще за кілька секунд почав працювати радіоприймач, який так і лишався ввімкненим. З репродуктора полинули звуки якоїсь веселої танцювальної музики.

— Еге, це вже краще, ніж той голос! — підморгнув начальник поліції Хуанесу. — Ну, підіб’ємо підсумки нашої розмови. Я обіцяю, як і сказав вам, допомагати всіма засобами. Завтра ж вранці ми… Стривайте, що це таке? Це ви впустили папірець?

Очі Мігеля Хуанеса поглянули туди, куди був спрямований здивований погляд шефа. Між столом і вікном, до якого він кілька хвилин тому підходив, на підлозі лежав невеличкий білий конверт. На ньому було щось написано.