Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 194

Валенто махнув рукою:

— Ми ще встигнемо поговорити про все це, Олесю, — мовив він, уже опанувавши себе, — а зараз у нас надто мало часу, мені треба повертатися. Отож ходімо до Кристобаля. От здивується старий друг, раптом побачивши мене! Зрадіє не менше, ніж я!.. Це справжня, чесна людина, яка ніколи в житті не поступалася своєю совістю. Зараз ви обоє побачите його, мого старого Кристобаля Гомеца, який так само завжди радий допомогти мені, як і я йому. Ходімо, мені не терпиться скоріше обняти його!

Швидкими кроками Валенто прямував до ферми, яка немов мирно спала в густій тіні розлогих дерев, що оточували її. Невисокий кам’яний будинок з маленькими темними вікнами, з грубо врізаними дерев’яними дверима був непоказний, навіть нужденний на вигляд. Та й яким ще міг бути в фалангістській Іберії вигляд будинку звичайного селянина-фермера, зобов’язаного сплачувати численні податки і місцеві збори, якими обкладала його щедро і державна, і провінціальна влада?..

Залишивши Марту й Олеся за кілька кроків від будинку, Валенто Клаудо ще шепнув їм:

— От подивитесь, як зрадіє старий Кристобаль, побачивши мене! Останнього разу я був тут давненько, місяців зо два тому. Ех, шкода, що треба швидко повертатися! Не встигнемо й погомоніти як слід…

Він підійшов до віконця, найближчого до дверей, і постукав. Прислухався: відповіді не було. Валенто постукав ще раз, уже по-іншому, кілька довгих ударів і кілька коротких.

Зсередини долинув голос:

— Хто там?

Валенто Клаудо обернувся до супутників і хитро кивнув їм головою: мовляв, ось зараз побачите! І весело мовив:

— Кристобалю, відчиняй! Це я, Валенто Клаудо, твій давній друг. Приймай гостя, старий, та навіть не гостя, а гостей!

Проголосивши це, Валенто знов обернувся до Олеся й Марти і сповістив їх:

— Зараз вибіжить старий. То добре, що ми його застали вдома, бо коли він зразу не відгукнувся, я був подумав, що він кудись подався…

Проте двері не відчинялися. Тоді Валенто гукнув іще раз, уже із здивуванням:

— Гей, Кристобалю, чого ти вовтузишся? Чи, може, одягаєш святкове вбрання для зустрічі гостей? Не треба, друже, ми люди свої!.. Ну, от і добре, — додав він задоволено, помітивши, що важкі дерев’яні двері повільно відчиняються.

У темному отворі з’явилася висока постать. Але чоловік цей не виходив з хати, а нерухомо стояв на порозі, сторожко вдивляючись у півтемряву. І він тримав у руках напоготові велику мисливську рушницю, це Олесь бачив уже ясно.

— Он який ти став обережний, Кристобалю, — засміявся Валенто Клаудо, — з рушницею виходиш! Ну, вона зараз ні до чого, іди сюди, краще обійми мене, друже!

Він зробив крок до дверей. І раптом спинився мов укопаний. Бо чоловік, що стояв у дверях, швидко підвів рушницю і холодно, застережливо мовив:

— Не підходь! Стій, де стоїш!

— Та що з тобою, Кристобалю? Не впізнав мене, чи що? Це ж я, Валенто Клаудо, чуєш? Протри очі, старий… чи ти збожеволів?

Чоловік у дверях так само холодно відповів:

— Я бачу, що це ти, Валенто. Але нам нема про що з тобою говорити. І з твоїми супутниками теж. Іди своїм шляхом, чоловіче, і чим скоріше, тим краще.