Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 192

— Так що з того?

— Боюся, пане начальник, як би ті спільники не повідомили його і про ці наші готування. Тоді все це знов може не дати наслідків. Адже не такий він дурний, щоб свідомо лізти в пастку заради якогось Педро Дорільї…

Карло Кабанерос з жалем подивився на свого особливо уповноваженого:

— Хуанес, я не впізнаю вас! Хіба мало ми з вами говорили про характер Ернана Раміро, Сивого Капітана? Про його впевненість і самолюбство? Саме на цьому й обгрунтував свій задум генерал да Хураніто, друже мій! Ах, яка він прониклива, розумна людина! Він зрозумів одразу, які саме риси вдачі слід використати в Ернана Раміро. Вдарити по самолюбству, ось що! Роз’ятрити його! Це на нього впливає, як червона хустина на бика, хо-хо! І тут помилки бути не може. Ручуся вам, що міністр має рацію: Ернан Раміро вже напевно прочитав наше оголошення! Недарма я розпорядився розклеїти його навіть у найглухіших куточках, хо-хо! І це оголошення, також ручуся вам, довело Сивого Капітана до сказу. Тепер він, мабуть, мчить на своєму "Люцифері" до столиці, до Кодуранци, до Сан-Сальвадора, щоб довести всім, який він відважний, як, мовляв, його ніщо не може спинити, коли він щось вирішив. А вирішив він звісно що: захистити свого спільника, допомогти йому, врятувати його! Хо-хо-хо! А нам цього й треба, тільки цього!

2. ІДИ ГЕТЬ, ВАЛЕНТО КЛАУДО!

Місяць заливав своїм прозорим, химерним світлом скелі і окремі високі сосни, повз які проходив Валенто Клаудо. Слідом за ним ішли Олесь і Марта. Глибокі чорні тіні падали від дерев на стежку, і тоді здавалося, що вона зникає, що юнак і дівчина йдуть кудись у невідомий, примарний край, звідки крізь тишу сюди лише зрідка долинав тужливий крик якогось нічного птаха. Та й справді, хіба знали вони, куди вів їх Валенто?

З того самого часу, як вони вийшли з «Люцифера», Валенто Клаудо вперто мовчав. Хоч Олесь кілька разів і звертався до нього, він відбувався уривчастими відповідями і знов замовкав. Юнак відчував, що його щось дуже засмучувало. Так минали хвилини. Гнітючий важкий настрій не покидав і Олеся. Він чув, як час від часу поруч з ним зітхає Марта, і тоді юнак лагідно торкався її плеча; дівчина повертала до нього голову й коротко кивала, наче кажучи: так, так, ти хочеш мене підбадьорити, я розумію, але не треба, це все одно нічому не допоможе… і знов схиляла голову, занурюючись у свої думки.

Так вони йшли далі й далі.

І тільки коли перед ними відкрилася широка долина, в якій серед купи дерев можна було помітити невеличкі будівлі якоїсь небагатої ферми, Валенто Клаудо спинився і повернувся до своїх супутників. Мабуть, якраз у цей час він прийшов до певних висновків у важких роздумах, що володіли ним досі.

Він указав на темний силует ферми:

— От ми майже і дійшли. Послухайте тепер, що я вам скажу.

Валенто Клаудо говорив стримано, старанно добираючи слова. І це також не було схоже на його звичайну манеру розмовляти з Олесем і Мартою.