Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 85

Бобрьонок уткнувся обличчям у Галине плече, – невже це правда, і кохана жінка, така мила й кохана, стане ще й матір'ю його дитини?

– Галюню! – мовив і сам не почув свого голосу, – Кохана Галюню, ти щаслива?

– Невже не розумієш?

– Розумію, люба, хіба можна не розуміти тебе? Тепер ми назавжди. Але ж, – нараз усвідомив і свою відповідальність за те, що сталося, – нам треба розписатися.

– Хіба це складно?

– Післязавтра чи на тому тижні я повернусь, і зробимо все.

– Зробимо, – повторила, – шкода тільки, що доведеться розлучитися.

– Ти про що?

– Але ж у нас буде дитина, і я мушу демобілізуватися. Отже, Галюня поїде й він залишиться сам. Бобрьонок відчув, як стиснулося в нього серце. Він пригорнув до себе жінку й запитав:

– Поїдеш до матері?

– Куди ж іще?

Галинині батьки мешкали в Узині, містечку під Києвом, мали там будиночок, невеличке господарство – принаймні на перший час, подумав Бобрьонок, його дружина буде і влаштована. А там скінчиться війна…

Галина витягнулася біля нього, заклала руки за голову, сказала тихо:

– Може, хтось і засудить мене… Йду з війни, а люди тут лишаються… Ти розумієш мене, коханий, та ж Іринка, – кивнула на ліжко поруч, – скаже: от улаштувалася – і чоловіка має, і додому поїхала…

– Я їй скажу! – ворухнувся Бобрьонок загрозливо.

– Усім рота не затулиш… Але я так думаю: пішла я на війну добровільно, могла б і не йти, сама на курси зв'язківців напросилася. Бо тоді важко було, німці он де стояли, і кожен мусив чимось допомогти. Два роки я в армії, хіба не досить?

– Ти в мене хоробра й розумна, мій лейтенанте, – зробив спробу пожартувати Бобрьонок, але жінка не сприйняла жарту, видно, Галині треба було виговоритися, самій усвідомити ціну свого вчинку, бо вела далі серйозно:

– Я за два роки знаєш чого набачилася?

– Знаю.

– Це тобі здається, що знаєш. І не догадуєшся, як важко жінкам в армії!

Іноді Бобрьонок думав про це, але не часто, бачив жінок, які лаялися не гірше солдатів, та проводив якусь межу між тими жінками й зовсім іншими, як його Галя. Ті існували за якоюсь рожевою ширмою, бо так хотілося йому, насправді ж такої ширми не існувало – і як мусить почуватися справжня жінка, цнотлива й ніжна, поміж чоловічої загальної грубості?

– Ти знаєш, Ігоречку, – сказала Галина якось відчужено, – не можу більше, як ти вважаєш, адже ж війна – чоловіча справа?.. Правда?

Це прозвучало і наївно, і водночас серйозно, принаймні в Бобрьонка не було легковажності в цьому запитанні, він відповів переконано:

– Звичайно.

Галя притулилася до нього, мовила:

– Он як німця женемо, скоро в Німеччині будемо, кінець війні, а я народжу дитину й чекатиму тебе.

– Рідна ти моя! – розчулився Бобрьонок. – Звичайно, народиш, і я повернусь.

– Бережи себе, – наказала Галина, і майор вперше відчув у її тоні якусь зовсім нову нотку, мабуть, владність, бо вона тепер стала його дружиною й могла наказувати йому.

– Берегтиму, – пообіцяв зовсім щиро, хоча й знав, та й вона знала, яка ефемерна зараз на фронті ця обіцянка, і, може, завтра на них з Толкуновим чекає сутичка з озброєними диверсантами, а хто скаже, чим вона закінчиться?