Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 64
Ростистав Феодосьевич Самбук
Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:
– Солдат Павло Гончаренко. Мені соромно за автобат, в якому він служить!
Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, ще тільки розпалював себе, Бобрьонок одразу збагнув це – він не зовсім поділяв комендантову точку зору, бо зустрічав зовні недбалих і нехлюйськи одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи. Взяти хоча б Толкунова – мимоволі скосував на капітана, однак одразу осмикнув себе й попросив коменданта:
– Дозвольте нам поговорити з Гончаренком. Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих «смершистів», може, й справді цей зачучіверений солдат стане їм у нагоді.
– Прошу, – вказав на двері свого кабінету. Він залишив їх на самоті з шофером.
Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу боком повернувся і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Для чогось стягнув пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями – цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шофера, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:
– Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?
Солдат зробив спробу підвестися, та Бобрьонок зупинив його коротким жестом.
– Так… – відповів солдат.
– В якій частині служите?
– Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.
– Угу, – кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. – І ті два офіцери чекали на дорозі?
– Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, я і загальмував. Хіба не можна?
– Можна, Гончаренко, нема тут криміналу. Вони обидва сіли в кузов?
– Я пропонував старшому до кабіни, але не схотів.
– Де висадили їх у місті?
– В центрі.
– І куди вони пішли?
Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:
– Ліворуч. До готелю.
У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.
– Точно пам'ятаєте?
– Один з них казав, що там живуть.
– Коли казав?
– Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали. А офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу – питаю: куди потрібно? А старшбй і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.
– Зможете їх упізнати?
– Чого ж… Дуже просто. Старшой – чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.
– Не лисий?
– Хто ж його зна… У кашкетах обидва, чорного – того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно, а інших…
Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова – той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:
– Почекайте тут. – І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.
Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на, Бобрьонка і, одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.