Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 47

– Давай, – наказав, – там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, – махнув рукою в бік стрілянини, – навряд чи прорвуться, проте відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут…

Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше – стара канава, сотик сковзав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.

– Хто? – почувся стривожений голос.

Сотник не відповів, його шмайсер сипнув вогнем, тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей – перебралися благополучно й нарешті вискочили на спаль. Обгорілі пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них, сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.

Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернули до спалі, й кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за кілька кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:

– Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…

– А як інші? – вихопилося в Юрка.

– Ти вийшов? – коротко запитав сотник. – Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…

Ліс обступив їх – -густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.

– Ну, не тільки бог, – засміявся притишено, – добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув – ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові – десятеро хлопців полягло, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли. Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.

– Тим краще, – пояснив, – тут гущавина й нас голіруч не візьмеш.

– Але ж, – завагався Юрко, – ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.

– Ти, хлопче, про себе думай, – обірвав його сотник суворо. – Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки – не проминеш.

Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив із жалем:

– Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, прошу я тебе, сало там було й ковбаси ще кілька кілець, той хазяїн хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. – Нараз плюнув собі під ноги. – Драб, а не господар. обідранець клятий, і як це він зміг на нас донести?

– Вважаєте, нас оточили тому, що господар…

– Як двічі по два.

Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, таких же штанях, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім скапцанів на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало – дві курки були, й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на бідака.

А той, либонь, послав хлопчика до села – синок в нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…