Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 45

– Ну, що? – запитав.

– Сказав усе.

– Вважаєш?

– Треба вести до Карого, там допитаємо ще раз.

– На базар пустимо?

– Я – за.

– І я. Він нікуди не дінеться.

– Було б добре, якби ті двоє прийшли.

Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, звичайно, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів.

їм потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, – можуть і ризикнути. Але тепер все одно рано чи пізно їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, однак відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав…

Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у «вілісі», а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?

– Я до машини, – мовив Толкунов і швидко попростував галявиною.

Корова ремиґала в хліві, пахло гноєм, Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробуркотів:

– Крутишся, як муха в окропі…

Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою, Юрко тіїхо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, й невдоволено засопів.

– А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? – знущально запитав Юрко.

– Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!

– З великим паном.

– Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й фертик по тобі…

– Не маєте права, друже сотнику.

– Це ж чому? Я тут усі права маю.

– Без мене не впораєтесь.

– А ти нахабний, – раптом розізлився Муха.

– Не нахабний, а розумний.

– Вже казав, що маєш світлу голову.

– А ні?

– Базікало.

– Не базікало, а ваш ідейний помічник. Комісар, так би мовити по- червоному.

– Ти мені таких слів не кажи. Мені від них стріляти хочеться.

– Ви й без них, друже сотнику…

– Так, – несподівано швидко погодився Муха, – без слів краще. Натиснеш на гашетку й строчиш! Файно!

Юрко промовчав, сотник полежав трохи, уявивши, як від його шмайсера падають люди, й вів далі:

– Ну, добре, я людина, скажімо, неодукована, але хазяїн. Знаєш, скільки землі мав?

– Звідки ж?

– Двадцять моргів.

– Ого!

– За двадцять моргів і воювати можна, – задоволено засміявся сотник, – а ти за що? От чого ти прийшов до організації?

– Вам що, освічені не потрібні?

– Баламкати кожен може…

– Це я – баламкаю! – не на жарт образився Юрко. – А хочете знати, я до ОУН пішов по справедливість. Поляки нас до університету не пускали, німці також… Та й годі про університет казати, я гімназію як скінчив? Чудом.

– То зараз, може, до більшовиків повернешся? – не без єхидства запитав сотник. – Вони, кажуть, гімназії поновили.

Юрко згадав Катрю та їхню умову – якби міг, сьогодні ж подався б до Ковеля, але відповів невизначено:

– Це ще треба перевірити, які там ті гімназії…

– А якщо справжні?

Юрко відчув підводний риф у цьому запитанні й сказав зовсім не те, що хотілося:

– Більшовицька наука…

– А тобі її не хочеться?

– Скажіть, друже сотнику, у вас діти є? – несподівано перевів розмову на інше Юрко.

– Синові тринадцять років.

– Де він?

– У Рівному з жінкою.

– Учиться?

– Звичайно.

– Отже, більшовицької науки набирається.