Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 44
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Ну що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти? – запитав Толкунов. – Чи гратимемо в мовчанку?
Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього тіпалася.
– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом'якшення вийде.
– Яке вже пом'якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що вас зганьбив.
– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов. – Бо з заарештованими спілкуватися не дозволено.
– Племінник же він!
– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант.
– А якщо він сам…
– Сам – інша справа, але ж не сам, ми його взяли.
– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?
– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова й сказав нерішуче:
– А що я можу?
Капітан підійшов до нього мало не впритул.
– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.
Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:
– Я скажу… Я все скажу!
– Прізвище?
– Олексюк.
– Ім'я?
– Степан.
– Скільки вас було?
– Троє.
– Де інші?
– Ми домовились через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.
– Яке мали завдання?
– Знав тільки старший.
– Хто він?
– Ми всі з розвідшколи…
Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа німецьких диверсантів.
– Прізвище двох інших?
– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.
– У нашій формі?
– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.
– Мають документи на чиї прізвища?
– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.
– Ще раз подумай, для тебе це дуже важливо, яке завдання одержали?
– Чесно кажу: знає тільки Харитонов.
– Опиши його зовнішність.
– Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.
– Власюк – радист?
– Так.
– Опиши його.
– Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.
– Шатен?
– Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався і розплющили.
– Що мусили тут зробити?
– Я ж казав: тільки Харитонов…
– Ти мені зуби не заговорюй!
– Я сказав усе.
– Хто проводжав на завдання?
– Лейтенант Кнаппе.
Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.
– Ти родом звідки? Із Жашковичів? Олексюк похитав головою:
– З Квасова. П'ятнадцять верст звідси.
– І тебе закинули сюди як місцевого?
– Так.
– Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?
– Вони самі знайшли мене.
– І кинули напризволяще?
– Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через два дні, коли оклигаю.
– Знають, де ти?
– Так.
– А вони де?
– Не сказали.
Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, тутешні ліси як свої п'ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…
Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як управно веде допит Толкунов.