Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 26
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Старий, – люто сплюнув на траву дідуган, – старий наш піп, помре, хто правити стане?
Майор не відповів, але Толкунов, який дотепер сидів мовчки, кинув зневажливо:
– А ніхто. Хлопців ваших в армії перевиховаємо, повернуться з війни й церкву зачинять.
– Не зачинять.
– Це чому ж?
– Бо слобода й ми не дамо.
– А вас і не питатимуть. Та й попів на той час не буде,
– Так, – зітхнув дід, – помре отець Василь,
Повно, подумав Бобрьонок, він не міг уявити собі в церкві іншого попа, але, виявилось, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:
– А попів до армії беруть?
Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив тверезо:
– А піп що, не громадянин?
– І, значить, одягають їх, прошу пана, у військове?, – Аякже.
– І ружжо дають?
– Як і належить.
Нараз дід зареготав – тихо й прикриваючись рукою, але ікась бабця все-таки помітила це аж із ґанку і осудливо асварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.
– А най його… – мовив крізь сміх, – отец Василь з авоматом!. Із шмайсером, прошу пана…
Картина і справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри – приїхав голова.
Він зайшов на подвір'я, широко ступаючи, – високий, носатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею і круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було, з закоченого рукава сорочки стирчала кукса.
– Гавришків, – назвався, – Федір Антонович. Тутешній голова сільради.
Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:
– Давно демобілізувався?
– Третій місяць.
– Сержант?
– Старшина.
– Піхота?
– Зв'язківець.
– І то непогано, – схвалив Толкунов і безцеремонно сказав дідові, який з цікавістю прислухався до.розмови:
– Іди. вже, старий, бо скоро труну виноситимуть.
Дід обережно заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, йти йому явно не хотілося, підвівся, крекчучи, й почимчикував озираючись. Голова статечно сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарку, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до міцної махорки й все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсту цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.
Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно, але, дізнавшись, з ким має справу, не розхвилювався чи збентежився, як часто бувало з іншими, а запитав по-діловому:
– Чим можу служити?
– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.
– Ні.
– Зі Сходу?
– Із сусіднього села.
Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав:
– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітане, маю два поранення і чотири ордени.