Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 28

Майор з Толкуновим попленталися слідом. Позаду них прилаштувався лише дід у капелюсі, йшов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:

– Ви на поминки верніться, не пошкодуєте. Бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка – все одно без користі, прошу я вас…

Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди. Фіра поїхала вбрід, грунт тут був глизявий, а коняка й так ледь переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла. Дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати. Нарешті фіра важко зрушила й вони пішли за нею вбрід – добре, що вода ледь сягала колін.

А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей – видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, й губи в нього дрібно тремтіли.

Біля могили стояла висока жінка – в її вигляді не було нічого жіночого – пласка й безгруда.

Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли вбік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який явно затягував процедуру.

Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував жінці місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з сирою, ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали,

– А розкажи, Настю, – ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, – як ти вранці Параску вистежила…

– Для чого? – запитала Настя. Голос у неї був чоловічий, майже бас.

– Цікавляться люди.

– А що цікавого? Параска – курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, то він і був…

– Може, – погодився голова. – А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?

– Може, й накульгував, – Иастька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею, на заступ, увігнала його в грунт. – Але для чого Парасці кульгавий?

– Коли саме ви побачили Параску? – спробував уточнити Бобрьонок. – О котрій годині?

– А в мене що, дзиґар є? – Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. – Темно ще було, ледь сіріло.

– Де живе Параска? – запитав Бобрьонок.

– Ви з Пилипівського лісу прийшли? – уточнив голова. Майор кивнув, і Гавришків пояснив: – Повз Парасчину хату проходили, крайня, мало не в лісі.

– І бабця в неї глуха?

– Недочуває.

Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона явно чогось не договорювала.

Але для чого їй посеред ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.