Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 119

Нема ні «Цепеліну», ні Головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, портрет якого надруковано сьогодні, ось укотре вкотре, в газеті. Фюрер обіцяє нову зброю! А дідька, малошаповшш, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.

Хтось сів поруч нього на лавку, Марков невдоволеію скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі – досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння ііо таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко виконував завдання Сивого.

Не відкладаючи газети, Марков запитав коротко:

– Ну?

– Такі справи, Григорію Григорійовичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається «Арадо-332». Велика швидкість, рівень польоту – точно не знаю скільки, але високий. Самих лише кулеметів – дев'ять штук. Цікаве також от що: літак оснащений зовсім новим шасі – дванадцять гумових котків, сяде де завгодно. І відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, мене й близько до літака не підпускають, але німці- технарі хвалилися.

Марков на мить заплющив очі: ось вона, остання ланка ланцюга. Запитав:

– Коли планується виліт?

– Казали, днів через три. Можливо, раніше.

– Спасибі, друже, – подякував Марков Сидоренку. – Коли буде щось новеньке, не барися. Усе, що дов'язане з «Арадо», дуже важливе.

Підвівся і, помахуючи газетою, попрямував до школи. Отже, лишався резервний варіант. Марков міг піти на нього лише в разі крайньої потреби, але, певно, саме така потреба настала. І все ж…

Марков подумав і вирішив, що, можливо, й не треба вживати крайніх заходів. Усе залежало від того, чи вдасться обвести навколо пальця начальника школи.

Вичекавши з півгодини, Марков зайшов до начальника школи гауптштурмфюрера СС Людвіга Кранке. Той розмовляв по телефону, помахав Маркову рукою, запрошуючи сідати, докінчивши розмову, втупився в Маркова допитливими очима.

– Щось трапилося? – запитав.

Марков користувався в школі авторитетом, вважався людиною діловою та акуратною і просто так, без серйозного приводу не насмілився б відбирати час у начальства.

Марков невизначено розвів руками.

– Можливо, я помиляюсь, – почав обережно, – але краще помилитися мені, ніж потім постраждає справа. Коротше, не подобається мені курсант Бакуменко.

– Чим? – зацікавлено витягнув голову Кранке.

– Переляканий якийсь. Групу заплановано викинути завтра, сьогодні я проводжу останній інструктаж, а він нічого не чує, й очі бігають. З таким настроєм закидати людину…

Кранке слухав уважно. Власне, все, що казав Марков, могло бути й плодом його уяви, але сигнал лишався сигналом, і Кранке мусив прислухатися до нього. Й так останнім часом значно побільшало випадків провалу агентів, а мало не половина одразу здавалася радянській контррозвідці. І якщо цей пройдисвіт Бакуменко справді провалить групу, кому загрожуватимуть неприємності? Йому, Кранке, бо мав попередження Маркова.