Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 121

Натиснув на кнопку обережно, але дзвінка не почув, натиснув сильніше…

Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся на дзвінок, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко – лише тоді Юрко постукав.

– Хто? – почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. – Увійдіть!

Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.

Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, не зачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього – вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але все ж не рушала з місця, певно боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого.

А може, й справді все це їй привиділося?

Але Юрко стояв зовсім реальний, у пом'ятому дешевому бавовняному піджаку й не зовсім свіжій, картатій, розстебнутій на грудях сорочці.

– Ти? – запитала Катря, примара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.

– Я.

Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася, лише майнули голі коліна, припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.

Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через силу дівчина відірвалася од нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.

Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати й для чогось обійшла навколо, лише тоді сіла навпроти й запитала:

– Прийшов?

Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:

– Я ж казав…

Нараз у Катриних очах майнула тривога.

– І як?.. Тобі щось загрожує? Юнак енергійно похитав головою.

– Маю справжні документи, й все гаразд.

– А як з Мухою?

Юрко розповів усе, що сталося після того, як він пішов од Сороки.

Катря слухала, нахиливши голову, нерухома, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі жили, мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.

Дослухавши, запитала:

– А тепер як?

– Піду до армії.

Засмутилася, але лише на мить: ішла війна, і всі чоловіки воювали, – хіба ж може Юрко відсиджуватися за чужими спинами?

Але все ж сказала, щоб заспокоїти його, точніше, не його, а себе:

– Війна скоро скінчиться, і повернешся.

– Повернусь, – пообіцяв він зовсім серйозно, бо справді не уявляв, що може загинути, коли на світі існує Катря – дівчина, котра створена лише для нього, вона ж також не зможе жити одна, а коли на землі все так улаштоване, то мусить же бути й вища справедливість, і вони повернуться одне до одного.

Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір його сорочки. Це повернуло її до дійсності.

– Хочеш їсти? – запитала.

Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів зовсім інше: