Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 111

– Спите… Будіть, друже сотнику, радиста. Пан Харитон його кличуть.

Муха невдоволено закліпав очима:

– Що трапилось?

– А нічого. Радиста, кажу, кличуть.

– Де Харитон?

– У лісі лишився.

– Як так? – у сотника прокинулася вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: – Давай до схрону.

Юрко насупився.

– Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… – Але схопив автомат і поліз до схрону.

Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.

– То що тобі? – запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.

Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м'якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі,

– Що трапилось? – запитав. Нараз зіскочив з нар, сон з нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. – Де Харитон?

Хлопець відсахнувся.

– Вас кличе, – пояснив,

– Де він?

– В лісі лишився, версти за чотири звідси.

– Чому сам не прийшов?

– А в нього й питайте. Я що – наказувати йому можу? Каже: поклич Михайла з рацією, а мені що? Я й пішов кликати. Радист зиркнув недовірливо.

– А чого він у лісі лишився? – запитав.

– Притомилися вони. Кажуть: для чого мені йти, коли знову від схрону треба відходити. Залягли в кущах спати, а мене послали. Я так гадаю, – посміхнувся нараз єхидно, – пан Харитон набавилися з тамтою мірошницею, всю ніч не спали, ну й вирішили відпочити.

Згадка про мірошницю виявилася вдалою – Муха зареготав і мовив із заздрістю:

– Я вам скажу: від тої дівки і я б не відмовився. Вродлива мірршниця, прошу я вас, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…

Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:

– Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, й вечеряв, а інших – до клуні спати…

– Начальство! – не те що схвалив, а й не полаяв Муха. – Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. – Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. – А мені йти чи ні? – запитав.

Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох – були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов'язково живим і бажано непораненнм. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено й вихід у Мухи один – або здатися, або кулю в лоба.

– А як хочете, друже сотнику, – одиовів Юрко і взявся за ковбасу. – Про вас мови не було.

Муха задоволено потягнувся.

– Тоді ми ще відпочинемо. – Поліз на верхні нари, ліг, звісивши басі ноги. – Люк засуньте, – попросив, – бо щось я не виспався.

Нарешті радист одягнувся. Сів до столика, також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією, поклав пістолет до кишені штанів, мовив: