Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 110
Ростистав Феодосьевич Самбук
Завтра він, як звичайно, підведеться вдосвіта й почне традиційну ранкову пробіжку. Під час неї заховає папірець у тайник, і післязавтра або через два дні Центр одержить його повідомлення. Скупе й не досить виразне, але поки що він зробив усе, що міг, а далі буде видно.
Юрко зупинився в підліску на краю галявини, відчуваючи, як Бобрьонок дихає йому в потилицю.
– Он там… – вказав на березу.
Бобрьонок не відповів, роздивляючись. Ліс стояв дрімучий, весь час доводилося перелазити чи обходити валяви старих стовбурів, і раптом чиста галявина, а за нею порослий колючими кущами яр із струмком на дні.
Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи – має запасний вихід до струмка, можна зимувати, не боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.
Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.
– Ну що? – запитав пошепки Толкунов. – Оточуватимемо?.
– Так, – погодився майор. – Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут – ти за дубом, а я в кущах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.
Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію, оидно, лишився задоволений, бо кивнув не відповідаючи.
– А зараз дай команду, нехай оточують галявину, – виказав Бобрьонок.
На вантажівці з району прибуло п'ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить втекти не вдасться.
Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.
– От що, – порадив, – ти двох автоматників постав у яру.
– Запасний вихід? – одразу зрозумів Толкунов,
– Звичайно.
– Не випустимо! – Капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.
Він повернувся хвилин через двадцять, коли небо на сході зовсім пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами по пралісі.
– Ну, хлопче, давай! – потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок. Оце й усе, що сказав. Та що казати, коли все вже обговорене.
Юрко рушив, трохи згорбившись, наче шмайсер, що метлявся на грудях, перетягував його. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього – здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м'яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.
Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків'ям автомата по березі.
Стояв і слухав биття власного серця – видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.
Постукав ще раз і лише тоді почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки потім трохи відчинився.
На галявину визирнув заспаний Муха.
Юрко сів, знявши автомат, – кинув його недбало поруч, проте так, щоб можна – було дотягтися правицею. Сказав, позіхнувши: