Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 2

– А сьогодні також – тільки з іншого місця? – Ні, приблизно з того ж району.

– А пеленгатори?

– Радист досвідчений, міняє час передач, хвилі й частоту. Щоб вийти на нього, потрібен не один день, а ми не можемо дозволити собі таких розкошів.

– Передачу розшифровано?

– Ще ні. Але сьогодні ввечері, в крайньому разі завтра вранці…

– Чому ж, товаришу полковник, вважаєте, що тут ціла резидентура?

– Маємо агентурні дані. Ще два тижні тому наш розвідник, що працює в «Цепеліні», повідомив, що німці лишили у Львові кілька досвідчених агентів. На жаль, у нього нема відомостей про них.

– Може, зараз щось прояснилося?

– 3 ним втрачено зв'язок. Зондеркоманда «Цепелін» передислокувалася кудись на захід, поки що не знаємо, куди саме.

– Суцільний туман?

– Туман, – погодився Карий. – Але командувач дає нам тільки тиждень і ні дня більше. Шпигунське кубло мусить бути ліквідоване.

Карий поплескав долонею по столу. Він не сказав розшукувачам, що командувач щойно розмовляв із ним різко. Траплялося це не так уже й часто, зрештою, генерала можна було зрозуміти: дивізії, розвиваючи наступ, вийшли в Карпати, на так звану «лінію Арпада», в тилу провадилась передислокація частин, і діяльність ворожої агентури загрожувала серйозними неприємностями.

Толкунов давно вже допив чай, але тримав порожню склянку в міцно стулених долонях. Карий помітив це й запитав:

– Ще чаю, капітане?

Толкунов похмуро похитав головою.

– Негідь надворі… – мовив невизначено, наче погана погода могла вплинути на затримання ворожих агентів.

– Гірше нема куди, – погодився Карий. – Але ми приготували вам пристойне помешкання. За два кроки звідси квартира з телефоном і ванною.

Толкунов заперечливо підвів угору пальця.

– Місто! – мовив розважливо. – До того ж велике місто. А ми з майором Бобрьонком не звикли працювати в містах.

– Нема в мене вузьких спеціалістів по містах, – сухо обірвав його полковник. – Влаштовуйтесь, черговий проведе вас. Прошу прибути сюди о двадцять першій тридцять.

Бобрьонок з огидою накинув на себе мокрий плащ-намет і відчуваючи на потилиці невдоволене дихання Толкунова, вийшов на вулицю. Дощ трохи вщух, але місто від цього не зробилося привітнішим. Величезне нагромадження кам'яних будинків з тисячами й тисячами людей, серед яких треба знайти лише кількох, – а шпигуни ходять вулицями, розмовляють, посміхаються, десь працюють, зовні вони нічим не відрізняються від інших, і спробуй визначити, хто друг, а хто ворог.

Будинок, де тепер мусили мешкати розшукувачі, стояв на вузькій вулиці, забрукованій вичовганим і блискучим від дощу гранітом. Офіцери піднялись на другий поверх дещо несподіваними для масивного кам'яного дому дерев'яними рипучими сходами, ад'ютант подзвонив, і старомодні різьблені двері одразу розчинилися, буцім гостей чекали з нетерпінням. На порозі стояла жінка у довгому квітчастому халаті, зовсім ще молода, років тридцяти, і вродлива. Запинаючи халат на грудях, відступила, та ад'ютант не зайшов.

– Оце, пані Маріє, ваші постояльці – майор Бобрьонок і капітан Толкунов, – представив. – Вибачте, в мене справи.