Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 120

– Гадаєте, капітане, відкрили Америку? – насмішкувато перебив його Карий.

– І все ж, я вважаю… – не здався Толкунов.

– Сядьте, капітане, – нараз підвищив голос полковник, мало не крикнув, – це було не схоже на завжди стриманого й ввічливого Карого. Толкунов сів, дивлячись незрозуміло, а полковник вів далі так само сердито: – Не чекав од вас, від кого-кого, а від вас, капітане, не чекав. Я не хочу слухати жодних виправдувань, поки хоч один ворожий агент діє в нашому тилу. Жодних, вам ясно?

Толкунов зробив спробу знову підвестися, та Карий зупинив його рішучим жестом. Пройшов до столу й витягнув із шухляди цигарки. Обвів суворим поглядом присутніх, мовив уже спокійно й притишено:

– Усі вільні. До шостої ранку. Прошу затриматися лише майора Бобрьонка.

Толкунов озирнувся в дверях, упіймав майорів погляд, хотів запитати, чи варто чекати, але Бобрьонок махнув йому рукою, певно, вони з полковником затримаються, уточнюючи деякі деталі завтрашньої операції.

Толкунов вийшов на вулицю не в настрої: Карий таки мав рацію, ну чого випхався, справді, резидент гуляє десь поруч, а він почав виправдовуватись…

Буркочучи щось під ніс, піднявся на свій поверх і тільки перед дверима згадав: ключі лишилися в Бобрьонка. Зрештою, було ще не так пізно, подзвонив без особливих мук сумління, однак пані Марія довго не озивалася. Толкунов подумав, що нема нікого дома, подзвонив ще раз і тільки по тому почув якийсь рух за дверима.

– Це ви, панове офіціри? – запитала пані Марія приглушено і, як видалося капітанові, збентежено.

– Так, – відповів Толкунов і нараз згадав про букет гвоздик, намацав його в нищені, та, вирішивши, що квіти давно зів'яли, не витяг.

Пані Марія відчинила і одразу відступила за двері. Була одягнута не як завжди у довгий квітчастий халат, до якого Толкунов уже звик, а в коротеньку сіру бавовняну сукенку з мокрим фартухом на ній, зачіска в неї розкуйовдилася, певно, соромилася свого вигляду, бо ховала під опинку мокрі руки й не підводила очі на капітана, переступала з ноги на ногу, лишаючи повстяними капцями мокрі сліди на чистій підлозі.

– Вибачте, – нарешті кинула на Толкунова короткий погляд, – не чекала на вас так скоро й взялася прати.

Вона обтерла руки під фартухом, буцім справді завинила в чомусь, і саме цей беззахисний рух зворушив капітана, він уперше побачив пані Марію в зовсім новій подобі, знайомій і близькій йому: жінка, яка пере білизну сім'ї, тобто своя і зрозуміла, – Толкунов посміхнувся пані Марії відкрито й ласкаво, зовсім як рідній.

Видно, жінка збагнула підтекст, що крився в цій посмішці, бо очі розкрилися і потеплішали, мабуть, хотіла щось сказати, але тільки посміхнулася у відповідь і змахнула ще. вологою рукою піт з лискучого й ненапудреного, як завжди, носа.

Толкунов ступив до пані Марії крок і хотів сказати, яка вона гарна й вродлива, зовсім інша й ближча, зрозуміліша, однак не знайшов слів чи просто засоромився, зупинився й засунув руку в кишеню, намацав газету й згадав про квіти, подумав, що вони зім'ялися і зів'яли, збентежено пошурхотів газетою, почервонів, та все ж витягнув з кишені – розгорнув і подав справді прив'ялі гвоздики: