Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 112

– Доведеться вам попрацювати за двох.

– На два вагони?

– Не справитесь?

– Пасажирів багато.

– І все ж доведеться.

Видно, кондукторці було цікаво побути тут, передбачала якусь таємницю і аж тремтіла від нетерпіння. Але Бобрьонок вважав, що краще побалакати з дівчиною наодинці. Наказав:

– Передайте диспетчерові, ми мусимо поговорити з товаришкою Зимою. Якщо не ви, нехай хтось інший підмінить її.

Кондукторка хотіла заперечити, проте Щеглов уже відчинив двері. Пішла, озирнувшись з жалем на порозі.

Майор посміхнувся дівчині, підбадьорюючи. Запитав співчутливо:

– Злякалася?

– Еге ж, – кивнула, – лише сьогодні познайомилися, а вже… – безнадійно махнула рукою.

– Що поробиш, таке життя.

– Хто його? І за що?

– Довга розмова, Таню. І навіть ми не все знаємо.

– І я нічого не відаю.

– Але ж упізнала його!

– Навіть не знаю, як зветься.

– І все ж знайомі…

– Сьогодні тільки побачила.

– Де?

– Їхав першим рейсом до вокзалу.

– Звідки? Де сів?

– З кінцевої.

– Богданівки?

– Авжеж. Ще скаржився, що запізнюється.

– Де зійшов? – Цього запитання можна було й не ставити, Бобрьонкові й так був відомий кожний наступний крок білявого лейтенанта, але хотів перевірити спостережливість кондукторки.

– Тут, на вокзалі.

– Звідки знаєте?

– Бачила.

– Як сів – бачила… Ну, там зрозуміло, вагон порожній. А тут? Як угледіла в натовпі?

– Так ми ж познайомились… Він мені й побачення призначив.

Справа починала набирати зовсім нечеканого повороту, й майор од нетерпіння аж засовався на стільці.

– Побачення? – перепитав недовірливо. – Де?

– Біля пам'ятника Міцкевичу.

– Коли?

– О восьмій вечора.

– Бачите, – сказав Бобрьонок докірливо, – як же виходить? Побачення призначив, а не назвався!

Дівчина зашарілася.

– Так уже вийшло.

– Не казав, де живе?

– Так на Богданівці. Звідти їхав.

– А про що розмовляли?

– Ну, що їде кудись приміським, удень повернеться. Повернувся!.. – мовила скрушно, озирнувшись на вбитого, наче він навіть своєю смертю завинив перед нею.

– Не розпитувала, де служить, чи давно у Львові?

– Так військові про це не розповідають… – У цій відповіді відчувався вже певний досвід, і Бобрьонок посміхнувся в душі.

– Але ж ти допитлива…

– Звідки взяли?

– Видно.

– Помиляєтесь.

– Певно, не зовсім.

– Він мені більш нічого не сказав. Та я і не дуже цікавилась. Пасажири навколо, й взагалі…

– Гадали, розпитаєте ввечері? – втрутився Щеглов.

– Якщо б прийшов.

– Були випадки? – запитав Щеглов співчутливо. Дівчина зміряла його відверто оцінюючим поглядом.

Видно, лейтенант справив на неї враження, бо відповіла грайливо:

– А вам для чого?

Щеглов відповів, дивлячись чистими очима:

– Я б ніколи не дозволив собі обманути таку дівчину.

Кондукторка зітхнула, але очі в неї посвітлішали. Махнула рукою, наче не надала лейтенантовим словам ніякого значення, та обсмикнула спідницю, прикриваючи грубі панчохи.

– Усі так кажуть… – мовила, зиркнувши на Щеглова багатозначно, аби той зрозумів: справді, майже всі, крім небагатьох, до яких вона б зарахувала і лейтенанта.

– А що казав цей? – перевів розмову в ділове русло Бобрьонок, кивнувши на вбитого.

– Нічего… – дівчина, певно, втратила до нього інтерес і зовсім заиокоїлася. – Що подобаюсь йому, – стрельнула очима на Щеглова, – ну й хотів зустрітися.