Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 101

Толкунов напружив м'язи на руках, відчувши, які вони тверді, вирішив не без задоволення, що цей білявий агент для нього легкий горішок, він візьме його, якщо знадобиться, без особливих труднощів.

Чомусь капітанові захотілося, щоб агент, діставши рацію, почав передавати шифровку – тільки тоді він мав право брати його: це був крайній варіант, краще, коли агент повернеться до міста, тоді він виведе їх на резидента, і кінець шпигунському кублу.

Толкунов ще раз перевірив, чи все готове до зустрічі з білявим, здається, передбачені різні варіанти, зрештою, з власного досвіду капітан знав: всього передбачити не можна, бувають випадки, коли логіка й розрахунки нічого не варті, однак гадав – сьогодні такого не трапиться.

Розмірковував: що потрібно агентові? Перше: дістати з тайника рацію і з нею якнайшвидше дістатися міста. Друге: вийти в ефір тут, у заліщицькому лісі, знову заховати апарат до тайника або разом з ним повернутися до Львова…

Звичайно, на підходах до тайника агент буде вдвічі обережніший, йтиме 'зі сходу. Щоб він не помітив засідки, Толкунов обладнав невеличкий окоп на захід від шпигунської схованки. Землю виніс на шинелі й замаскував своє укриття зрізаними гілками. Повертатиметься ж агент до полустанка, певно, тим же перевіреним шляхом, пости пропустять його, повідомивши Бобрьонка про маршрут.

Якщо ж білявий нахаба, як охрестив його Толкунов, захоче вийти в ефір не гаючи часу, то також навряд чи попрямує до окопу. Кущі тут густі, проте невисокі, а йому потрібно кудись закинути антену. Мабуть, подасться до дуба, що розкрилатився ліворуч метрів за двадцять.

Толкунов зиркнув на годинник. Агент мусить з'явитися хвилин через п'ятнадцять-двадцять, капітан міг ще поніжитися на сонечку, проте заліз до маленького й не дуже зручного окопчика, скоцюрбився і прикрився набраним в улоговині вишаром, поправив ліщинові гілки, що відгороджували його від тайника, завмер, здається, й не дихав, і навіть стара лісова пройда сорока не помітила б його.

Саме зважаючи на всевидяче сорочине око й зайняв Толкунов свою позицію заздалегідь. Був у нього випадок, коли приблизно саме так чекав у лісі ворожих диверсантів. Він, тоді ще не дуже досвідчений молодший, лейтенант, і двоє бійців Смершу знали, коли агенти вийдуть до лісового озера, але завчасно не замаскувалися. Потім було пізно: сороки зчинили лемент, виказали їх, що ускладнило затримання. З того часу Толкунов зненавидів сорок і сойок – слава богу, сьогодні поблизу нема цієї погані, хоча, додумав, з'являються вони майже завжди нечекано і у найнезручніщий момент.

Раптом капітана насторожило ледь помітне хилитання кущів праворуч од тайника, – однак чому вони, хилитаються в безвітряну погоду?

Толкунов напружився, розглядаючи, проте нічого не помітив – здається, примарилося…

Але нараз кущі захилиталися сильніше й до тайника вийшла людина в розстебнутій шинелі з лейтенантськими погонами, той самий білявий офіцер, який вчора так спритно обвів Толкунова навколо пальця.