Читать «Таємниця Крилатого Змія» онлайн - страница 34

Якщо стіни прикрашали дорогі гобелени, то підлогу вкривали не менш коштовні старовинні перські килими. Ще п’ятдесят років тому Вандергольд скуповував рідкісні речі з Індії та Ірану, що йому надсилали агенти “Персіан Ойл Компані лімітед”.

У величезній кімнаті було мало меблів. Посередині стояло парадне ліжко в стилі Людовіка XIV з крилатими амурами й міфологічними істотами. Але вже довгий час тут ніхто не спав. Каліка Вандергольд лягав тільки в Маленьке шпитальне ліжко, що виглядало карикатурним поряд із парадним ліжком.

В просторій кімнаті безупинно сновигало крісло мільярдера. Нерухомо дивлячись поперед себе, він поволі їздив туди й назад, і при найменшому поштовху його старечі, обвислі й зморщені щоки дрижали, наче холодець. Отак Вандергольд проводив усі вечори і майже всі ночі. Мультімільярдерові доводилось спати не більше двох годин на

добу. Він не міг нічого їсти, крім тертих бананів з молоком. Інколи його домашні лікарі дозволяли в неділю склянку немасного бульйону і одну помаранчу. Ця людина, що не мала друзів і жила самотньо, здавалася декому трагічною постаттю. Та насправді Вандергольд не дуже страждав зі своєї самотності, паралічу, безсоння, напівголодного режиму. Єдине, що цікавило його в світі, це гроші і зміцнення своєї могутності...

Хоч був липень, та старим кісткам Вандергольда було холодно, і він наказав розпалити велике вогнище в каміні. Дзиґарі Людовіка XIV вибили північ. До кімнати зайшла пані Вандергольд — сказати добраніч своєму чоловікові. Вона була одягнена в чорну оксамитову сукню, прикрашену діамантом “Великий Лама” — єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Квітуча молода жінка поцілувала в чоло живу мумію, напівмерця, що був старший за неї на п’ятдесят років. Це було гидке і моторошне видовище.

Пані Вандергольд, родженням принцеса Амурадін, свого часу вспадкувала право на нафтові родовища Мосула і володіла більшістю акцій, вкладених в російську нафту. Ось чому в газетах Вандергольд часто називав радянський уряд урядом злодіїв.

Дружина вийшла, і крісло на колесах знову рушило по кімнаті. Потім, зачувши далеко в парку гавкіт сторожових догів, старий під’їхав до різьбленого бюро, сховав листа і замкнув теку з паперами.

Саме в цей час П’єро щасливо дістався до замка. Притиснувшись до стіни і злившися з нею, він скрадавсь уздовж величезної будівлі, шукаючи незамкнені двері. П’єро майже обійшов довкола весь замок, коли помітив світло, що лилося з відтулини, заґратованої залізом. Він нахилився і побачив сцену, що виповнила хлопця водночас радістю і відчаєм. У підвалі, мов в’язень у камері, на залізному ліжку горілиць лежав одягнений літній чоловік з білою бородою, його дядько Клеман Лотер!..