Читать «Загибель Уранії» онлайн - страница 21

Біофільм… Павло помацав пальцями металевий екранчик проектора. А ну, хлопче, стань-но на місце пірейських інженерів та й поміркуй, чи справді машина може визначити не тільки розвиток, а й переконання та світогляд невідомої істоти?

«Що ж, мабуть, може, — міркував юнак. — Коли бачиш несправедливість, руки самі стискуються в кулаки… А що коли б на моєму місці сидів якийсь гангстер чи мільйонер?»

Павло відчував, що наближається до вірної розв'язки: одне й те саме явище різні люди оцінюють по-різному, залежно від світогляду. Те, що радує гуманіста, — дратує людиноненависника.

— Чудеса!.. — юнак приховав своє збентеження за посмішкою.

Отже, іспити тривають. Мешканець Землі, Павло Сєдих, має довести, що він — справжня людина.

У нього по спині перебіг неприємний холодок: нелегка це справа — репрезентувати все людство. Там, на далекій Пірейї, вже, мабуть, запанував комунізм. Для пірейців звичайнісіньким є той моральний критерій, що служить за найвищий зразок на Землі… А він, Павло Сєдих, людина звичайна, має безліч вад.

Юнак весь аж напружився: хай записують його думки й поривання! Хай контролюють і перевіряють! Так, комсомолець Павло Сєдих має багато вад. Але всі свої сили і навіть життя він готовий віддати за те, щоб у світі назавжди зникла несправедливість, щоб навіки запанував комунізм!

Він сів у крісло, набрав у легені повітря і натиснув на кнопку під екранчиком.

По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола. Він навалився несподівано, раптово, аж запаморочилась голова.

Павло Сєдих ошелешено озирнувся. Ні, він сидить у кріслі, як і сидів, але всі предмети, навіть власне тіло, здаються примарними, несправжніми.

«Біофільм впливає на мозок… — пригадалося юнакові. — Отже, я з глядача перетворююсь майже на дійову особу…»

Просто перед ним у чудернацькій позі висить догори ногами людина в скафандрі… Абсолютна тиша, аж дзвенить у вухах. Темно… А втім, ні, це не можна назвати темрявою: оксамитова безодня, що залягла в усі боки, поцяткована гострими промінчиками зірок.

Людина в скафандрі смикнулася до важілька на грудях, але потім затримала свій рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Павло чомусь не здивувався, що він чує цей голос. Як щось давнє і беззаперечне, він знав, що містер Кейз-Ол — найбагатша людина Монії. Монія — наймогутніша з капіталістичних держав Пірейї. Пірейя — єдина заселена людьми планета зоряної системи Двох Сонць. А оця людина, думки й відчуття якої він сприймає, — інженер Айт, каторжник БЦ-105, висить у міжпланетному просторі над Пірейєю, приречений на страшну смерть. Рука інженера потяглася до клапана на скафандрі, щоб урвати страждання миттєво й безболісно.

— Ні, ні! Тримайся, друже Айт! Ти ще повернешся в Монію, і містер Кейз-Ол затанцює перед тобою свій останній танець!

Замість того, щоб відкрити клапан, Айт ще дужче прикрутив повітряний вентиль.

Коли досі було важко дихати, то тепер в легенях аж запекло. Адже це не жарт: замість п'яти балончиків кисню, які видавалися каторжникам на сто пірейських годин, тобто на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати тільки посіпаки містера Кейз-Ола: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!