Читать «Загибель Уранії» онлайн - страница 16

Невелика, невисока кімнатка з округленим склепінням скидалася на апаратну радіостанції. Лише крихітна площадка була вільна від приладів. Тут розташувалися «спрути» — і той, що тримав Павла, і нерухомий, резервний. На стінах сяяли численні кнопки та індикатори, під якими мерехтіли ланцюжки різноколірних значків.

Тільки одна річ у цьому приміщенні більш-менш нагадувала земну — низеньке крісло з химерно вигнутою спинкою. Мабуть, це було робоче місце когось з членів екіпажу, бо саме там кольорові кнопки зосередилися найгустіше, а з-за щита чулось безперервне клацання.

Юнак підвівся, щоб підійти до крісла, але «спрут» не дозволив. Ліниво попускаючи і стягуючи свої кінцівки, він ніби грався з полоненим, як грається, напівдрімаючи, ситий кіт зі спійманою мишею.

Павло обережно помацав кінчик одного з сяжків. Металевий членик циліндричної форми, поцяткований пружними виступами, схожими на справжні присоски, міг рухатися в усі боки, але так, немов його тримала сильна пружина.

Сєдих крутнув цей членик, смикнув до себе. Щось хруснуло, і в його руці лишився шматочок металу, од якого вглиб «спрута» тяглися тонесенькі дроти.

Павло сам злякався того, що накоїв. А щупальце смикнулося, заметлялось, наче від болю, і посунулось у нішу під стіною. Почулося цокотіння. Спалахнув яскравий вогник електричної дуги.

«Спрут» ремонтував сам себе!..

Через кілька секунд щупальце, вже коротше, лягло на своє місце.

Пересвідчившись, що диверсія обійшлася безкарно, Павло хотів викрутити й наступний членик. Та «спрут» уже був насторожі і відповів таким електричним розрядом, що у юнака затерпла права половина тіла.

— Ого! — промимрив він сердито. — Виявляється, ти кусаєшся!

Якщо спочатку Павло боявся цієї потвори, то тепер уже ставився до неї з поблажливою вищістю підлітка, який вперше скочив на норовистого коня і втримався на його спині.

— Ти — машина, — юнак недбало відіпхнув щупальце й спробував помацати зморшкувату півкулю, до якої воно було прикріплене, — і мусиш скорятися людині!

Зухвалість було негайно ж покарано: металеві сяжки з тихим шерехом притиснулись одне до одного і випхнули Павлову руку.

— Ну, досить, досить! — примирливо сказав юнак. — Не буду.

Невідомо, чи зрозуміли його, чи просто настав час для занять, але обійми послабшали, а на екрані з'явились кольорові кульки.

Спочатку Павло не міг збагнути, що від нього вимагають, та незабаром помітив: кількість кульок кожного кольору наростала по одній — то був натуральний ряд чисел.

— Один… два… три… — лічив Павло, вказуючи пальцем на кульки.

І знайомий голос перекладав:

— Та… па… ра…

Завдання поступово ускладнювались — почалися екзамени з арифметики.

Здавалося б, як можна проекзаменувати людину, що не знає чужої мови? А от мешканці іншої планети зуміли це зробити. Закони математики незмінні в якому завгодно місці Всесвіту. Як не крути, а один та один завжди дорівнює двом! Інша річ, чи розуміє ці закони жива істота.

Павло збагнув: сума червоних та зелених кульок на екранчику дорівнює кількості синіх. Але хіба п'ять та сім — тринадцять?