Читать «Звіробій» онлайн - страница 316

Джудіт не відповіла; вона сховала обличчя в долоні й застогнала. Гетті подивилася на неї здивовано і, вважаючи, що сестра журиться через неї, заходилася її втішати.

— Не турбуйся, люба Джудіт, — сказала добра, щиросерда дівчина. — Хоч я й умираю, але мені не боляче. Таж батько з матір'ю померли, а те, що сталося з ними, може статися і зі мною. Ти знаєш, у нашій родині я важила найменше; отож мало хто згадає мене, коли я пропаду в озері.

— Ні, ні, ні, бідна, люба Гетті! — вигукнула Джудіт, що їй серце нестримно рвалося з скорботи. — Принаймні я завжди тебе згадуватиму. І з радістю, — ой, з якою радістю! — я помінялася б з тобою, аби бути таким чистим, безгрішним створінням, як ти!

Досі капітан Ворлі стояв, прихилившися до дверей каюти, але коли ці сповнені жалю, а може, й каяття слова вирвались у вродливої дівчини, він повільно вийшов, замислившись, і, минаючи стражденного прапорщика, якому хірург саме робив перев'язку, не звернув на нього ніякої уваги.

— Моя біблія тут, зі мною, Джудіт! — сказала Гетті радісно. — Щоправда, я її вже не вчитаю: щось діється з моїми очима, — ти наче в тумані й десь далеко, і Непосида теж, коли я дивлюся на нього. Ніколи б я не повірила, що Гаррі Марч виглядатиме так тьмяно. Чого це, Джудіт, мені так кепсько видно сьогодні? А мати казала, що з усієї нашої родини в мене зір найкращий. Еге ж, саме так: розум у мене був слабкий, — люди називали мене недоумкуватою, — а от зір добрий.

Джудіт застогнала знову; цього разу не з себелюбства, не з спогаду про минуле, а з чистого душевного жалю й любові до покірної щирої сестри. Цієї хвилини вона б радо віддала своє життя, аби врятувати Гетті. Та зробити це було не до снаги жодній людині, отож їй лишалося тільки побиватися. На ту мить до каюти повернувся Ворлі; його привів сюди якийсь дивний потяг, якому він не міг опиратися, хоч і почував, що волів би втекти назавжди з американського суходолу, Не спинившися цього разу біля дверей, він так близько підступив до ліжка страдниці, що впав їй в око. Гетті ще могла розрізняти великі речі, і її погляд спинився на ньому.

— Це ви той офіцер, що прибув сюди з Непосидою? — спитала вона. — Коли так, то ми всі маємо вам дякувати, бо, хоч мене й поранено, решта врятувалися. Отож, Гаррі Марч розповів вам, де знайти нас і як дуже ми потребуємо вашої допомоги?

— Звістку про загін гуронів приніс нам гінець дружнього племені,— відповів капітан, зрадівши, що має нагоду розважити свої почуття подобою приязної балачки. — І мене зразу відрядили, аби їх перейняти. Звичайно, то був щасливий випадок, що ми зустріли Гаррі Непосиду, як ви його прозиваєте; він правив нам за провідника; пощастило нам і в тому, що ми почули стрілянину, — тепер я довідався, що індіяни просто змагалися, хто краще влучить, — бо стрілянина та не тільки примусила нас піти швидше, а й привела куди треба. Делавар побачив нас на березі, здається, крізь прозорну трубу, він і Уа-та-Уа, як звуть його скво, зробили нам велику послугу. То був справді щасливий збіг обставин, Джудіт.