Читать «Звіробій» онлайн - страница 315

— Для лісу випадок цілком незвичайний, і то коли зважити, що дівчина не сповна розуму, — озвався він з виразною шотландською вимовою до Ворлі й прапорщика, котрі саме зайшли в кімнату. — Сподіваюся, джентльмени, коли настане наша остання година, ми так само покірно згодимось піти на потойбічну пенсію, як ця бідолашна недоумкувата дівчина.

— Чи є яка надія, що вона виживе? — запитав Ворлі, позираючи на сполотнілу Джудіт. Щойно він увійшов, на щоках дівчині виступили дві великі червоні плями.

— Не більше, ніж у Карла Стюарта стати королем Англії. Підступіть-но ближче і зважте самі, джентльмени. Дівчина ця є втілена віра. В душі їй точиться своєрідне змагання між життям та смертю, що робить її достойною уваги філософа. Містере Торнтоне, тепер — я до ваших послуг: ми оглянемо вашу руку в сусідній кімнаті й водночас поміркуємо над тим, як дивно влаштовано розум людини.

Хірург з прапорщиком вийшли, і Ворлі дістав нагоду уважніше розгледітися й придивитися до людей, що зібралися в каюті. Бідолашну Гетті поклали на власному ліжкові, вона напівсиділа, і на обличчі їй уже проступала печать смерті, хоч її приховував осяйний вираз, який, здавалося, випромінювала вся її істота. Біля неї були Джудіт і Уа-та-Уа; перша сиділа, пойнята глибоким горем, друга стояла, готова подати вмираючій будь-яку допомогу. Звіробій стояв, спираючись на свою рушницю, біля ніг постелі. Змій виднів ся на задньому плані картини, прямий і непорушний, мов статуя, але пильний — від його ока не міг приховатися найменший рух. Непосида доповнював групу, сидячи біля дверей, наче відчував недоречність своєї присутності, але соромився вийти.

— Хто це такий у червоному? — спитала Гетті, коли капітанський мундир впав їй в око. — Скажи мені, Джудіт, це друг Непосиди?

— Це офіцер, він командує загоном, який нас урятував з рук гуронів, — тихо відповіла сестра.

— То мене теж урятовано? Мені здалося, наче тут казали, що мене застрелено і я маю померти. Мати померла, батько теж, але ти жива, Джудіт, і Непосида теж живий. Я боялася, що Непосиду вб'ють, коли почула, як він кричить серед солдатів.

— Нічого, нічого, мила Гетті,— перебила її Джудіт, прагнучи зараз дужче, аніж будь-коли, зберегти сестрину таємницю. — Непосида живий-здоровий, і Звіробій живий-здоровий, і делавар теж живий-здоровий.

— Як це вони застрелили бідолашну дівчину, а чоловіків не зайняли? Я не знала, що гурони такі лихі, Джудіт.

— То була випадковість, бідолашна Гетті, то була сумна випадковість. Ніхто б не зважився зайняти тебе зумисне.

— Я рада, що то випадковість. Мені те здалося дивним: я недоумкувата, і червоношкірі ще ніколи не заподіяли мені нічого лихого. Мені було б дуже прикро гадати, що вони почали ставитися до мене інакше. А ще я рада, Джудіт, що вони не заподіяли шкоди Непосиді. Знаєте, Звіробою, я вважаю, бог оборонить нас від лиха. Проте вам пощастило, що солдати прийшли вчасно, бо вогонь пекучий.

— Атож, і справді пощастило, сестро. Дяка богові, пощастило.

— Ти, Джудіт, мабуть, знаєш декого з цих офіцерів: у тебе ж було серед них чимало знайомих.