Читать «Координати чудес» онлайн - страница 17

На кінчику язика в Кармоді крутилося, що допомоги потребує радше він, тим паче, що він узагалі нікому не може допомогти, бо не здатний зарадити собі в найголовнішому — знайти дорогу додому. Одначе вирішив цього разу промовчати, щоб не образити Меліхрона.

— Моя проблема постає з мого становища, — вів далі Меліхрон.  — А становище моє неповторне, дивовижне, величне і багатозначне. Ви чули, мабуть, що вся ця планета цілковито моя, та справа тут набагато поважніша. Я — єдина істота, здатна тут жити. Інші робили спроби, закладали поселення, плекали худобу і висаджували рослини. Все з моєї волі, звичайно, і все марно. Вся без винятку чужа моїй планеті матерія розпадалась у прах, а мої вітри принагідне розвіювали його в космосі. Що ви на це скажете?

— Дивно, — сказав Кармоді.

— Так, влучно сказано! — похвалив Меліхрон.  — Справді дивно! Але воно так є. Ніщо тут не може жити, крім мене і всього розмаїття моїх форм. Я аж жахнувся, коли зрозумів це.

— Уявляю собі.

— Я тут із споконвічних часів. Віками задовільнявся я скромним життям у подобі амеб, лишайників, папороті. Тоді все було прекрасно і просто. Я жив мов у райському саду.

— Це, мабуть, було чудесно, — зауважив Кармоді.

— Особисто мені подобалося, — повагом вів далі Меліхрон.  — Але, самі розумієте, так не могло тривати вічність. Я відкрив еволюцію і пішов за нею, змінюючи планету за образом своїм і подобою. Я ставав багатьма істотами, часом не дуже вдалими. Пізнавав зовнішні світи й експериментував з життєвими формами, які там бачив. Довгий час жив у подобі вищих форм — гуманоїдів, хтерізоїдів, оліхордів та інших. Усвідомив свою неповторність і це призвело мене до самотності, з якою я не міг примиритися. Тому я повстав!… Я увійшов у людський період розвитку, що тривав кілька мільйонів років. Я втілив себе в цілі народи і дозволив їм — ні, спонукав їх — іти війною один на одного. Майже тоді ж я спізнав секс і мистецтво, і те, й друге я прищепив своїм народам і деякий час розкошував. Я розділився на чоловіків і жінок, причому кожне існувало само по собі, водночас перебуваючи частиною мене самого. Я розмножувався, впадав у збочення, спалював себе біля ганебного стовпа, розстрілював себе, укладав із собою мирні угоди, одружував і розлучав себе, проходив через незліченні мініатюрні самогубства і самонародження. Частинки мого єства культивували мистецтво, — деколи дуже мило, — і релігію. Вони молилися — мені, звісно, і це було справедливо, бо я — першопричина всього. Я навіть дозволяв їм визнавати і славити верховні істоти, якими був не я. Бо тоді я був надзвичайно ліберальний.

— Дуже мудро з вашого боку! — визнав Кармоді.

— Так, я намагаюся виявляти мудрість, — зауважив Меліхрон. Я міг собі дозволити бути мудрим. Для цієї планети — тут не треба соромитись — я був Богом, Всевишнім, безсмертним, всемогутнім і всюдисущим. Все випливало з мене, навіть дисидентські думки про мою особу. Кожен листочок був частинкою мого єства. Навіть гори і ріки творилися мною. Я давав урожай і напускав голод. Я був життям у клітинах сімені і смертю в чумних бацилах. Жоден горобець не упав без мого відома, бо я був Зв’язок і Розв’язок, Все і Вся, Той, Що Існував Прісно, і Той, Що Існуватиме Во Віки Віків.