Читать «Привид іде по землі» онлайн - страница 43

— А чорт! — не стримався міністр. — Далі, далі!

— Одну хвилиночку, — почулося з динаміка. — Зараз. Нове повідомлення… Так, так…

Було чутно, як Камп із кимсь говорить, у його голосі звучали нервові нотки.

— Ну, що там ще? — вигукнув міністр. — Чого ви шепнетесь? Говоріть швидше!

— Шеф! — стривожено відповів Камп. — Охоронець із першого коридору повідомляє, що незнайомець зник у стіні складу з золотим запасом.

— А сигналізація! — крикнув міністр. — Чому не працює сигналізація?

— Не знаю, — непевно відповів Камп. — Жодного тривожного дзвінка. Це якийсь привид, а не людина.

— Привиди не ходять по золото! — обірвав його міністр. — Посильте охорону. Оточіть весь будинок банку. Не випускайте нікого, й не впускайте теж. Я зараз виїжджаю.

— Слухаю.

Апатичний вираз на обличчі Хуаио Шліссера зник. Губи зібгались у вольову риску, очі засяяли вогниками рішучості.

Ого! Це, видно, неабиякий злочинець. Пробрався в підземелля банку Іспанії. Чудесна робота! Якщо вдасться його спіймати, треба поговорити з ним, довідатися про його метод. Таких людей не завадило б мати і в поліції…

Тривожні дзвінки сколихнули всю поліцію. За кілька хвилин біля широких сходів темно-сірого будинку міністерства вишикувалась колона чорних швидкохідних машин.

Хуано Шліссер впевненим кроком спортсмена спустився з другого поверху, зійшов по сходах до машин. Особистий водій догідливо відчинив перед ним дверцята лімузина.

Міністр радісно оглянув довжелезну колону, підморгнув шоферу, який улесливо посміхнувся.

— Ну, поїдемо на полювання, Діане?

— І добра дичина, шеф?

— Напевне… Рушай. Національний банк.

Пронизлива сирена сколихнула вулицю Алькала. Колона чорних машин, набираючи швидкість, помчала по місту. Рух на бічних вулицях зупинився. Регулювальники пропускали колону без жодної затримки.

За кілька хвилин лімузин міністра зупинився біля присадкуватого жовтого будинку Національного банку, який знаходився на тій же вулиці Алькала. Лава охоронців у сірій уніформі стримувала натовп цікавих перехожих. З чорних машин сипонули полісмени.

Шліссер вийшов з лімузина, похмуро оглянув натовп.

— Розігнати!

Почулася різка команда, але вона потонула в шумі голосів натовпу. Охоронці були безсилі розігнати його. В душі Шліссера прокинувся інстинкт старого поліцейського пса. Ось де нагода організувати “інтермедію”! Ха-ха! Він би зараз всипав їм, чоловік сто відвідало б тюремного хліба. Хай дякують, що тут такий незвичайний випадок у банку.

— Вони не слухають! — Підскочив до міністра начальник охорони. — Що накажете?

— Залиште поки що. Потім, — кинув міністр і рушив до сходів банку. Полісмени кинулись слідом за шефом.

Назустріч Шліссерові йшов товстенький лисий чоловічок. Його вибалушені очі занепокоєно бігали. По обличчю котився рясний піт. Це був Пірено — президент Об’єднаного національного банку. Він простягнув руку з коротенькими пальцями до міністра.

— Сеньйоре Хуано! — зарепетував президент. — Я вас благаю, скоріше, скоріше!