Читать «Привид іде по землі» онлайн - страница 21
Олесь Павлович Бердник
Янкі похапцем витягнув якийсь флакончик, відкрив його й тримав напоготові. Ось темна постать поряд. Судорожно скарлючені руки, сповнені жахом очі, скривлене болем обличчя. Вуста ворушаться, але не чути жодного слова.
Турист підніс до вуст людини флакончик, вилив у рот кілька крапель рідини. Хвилина — і важкий стогін вирвався з грудей невідомого. Він похитнувся, впав на дорогу, схлипнувши від неймовірного напруження. Потім, опанувавши себе, важко звівся на ноги. Турист підхопив його під лікоть, гарячково зашепотів:
— Швидше! Не можна втрачати ні секунди!
Мотор тихо зафуркотів. Турист і невідомий сіли до машини. Спалахнули фари, й лімузин помчав назад.
— Ну, що ви скажете, Морісе? — тривожно запитав турист свого нового супутника.
Моріс Потр (а це був він) судорожно повернувся і сказав, заїкаючись від хвилювання:
— Я безмірно вдячний вам, професоре, але це жахливо. Той, кого назвали професором, з докором відповів:
— Ви незадоволені? У мене не було іншого виходу. Адже ви згодилися? Ви ж учений, Морісе! Хіба не краще з ризиком перевірити наукову гіпотезу, ніж сидіти до смерті у в’язниці!
— Ви мене не зрозуміли, професоре. Я кажу тільки про те, що препарат недосконалий. Ви не можете уявити, що я пережив… Тільки-но я ковтнув його, як невблаганна сила почала тягнути мене вниз… Я провалився крізь мури й випав надвір, загрузнувши в землю до колін… Я висмикнув ноги з величезним зусиллям і пішов у домовленому напрямку. Тюремна стіна не тримала мене… Таке враження, ніби я проходжу крізь густу рідину… І ще дуже дивне відчуття… Звуки зникли, стало важко дихати.
— Далі. Далі, — підганяв професор.
— Я думав, що не дійду до машини… Коротка зупинка — і мене проковтнула б земля. Здавалося, що я повис десь у міжзоряному просторі, а навколо тільки тіні предметів… Усе — ефемерне, нереальне.
Лімузин на повній швидкості промчав по вулицях маленького селища, де шофер удень заливав воду в радіатор. Не встигли втікачі виїхати за останні будинки, як позаду почувся високий пронизливий звук сирени. Він підіймався все вище і вище: здавалося, то кричать серед гір якісь потривожені велетні, що їх розбудили зі сну.
Шофер повернув зблідле обличчя до професора.
— Буде погоня!
— Швидше! На автостраду! — крикнув професор. — Там ми зуміємо відірватися від них!
Пролунали постріли. На дорозі виросли дві постаті в формі охоронних загонів. Один з вартових застережливо підняв руку.
— Зупиніться! — закричав він.
Машина вихором промчала мимо, сипонувши в лиця охоронців дощем дрібненької гальки. Блиснули спалахи пострілів. Десь поряд тоненько джиґнули кулі.
— Автострада! — крикнув шофер, круто повертаючи машину праворуч.
Професор полегшено зітхнув.
— Ну, Морісе, я більше не бажаю кидатися заради ваших політичних фікцій у таку кашу. Якщо виберемося звідси, я ставлю вам найкатегоричнішу умову: геть політику. Тільки наука. Чиста наука…
— Знову давня суперечка, — криво посміхнувся Моріс, оглядаючись назад.