Читать «Привид іде по землі» онлайн - страница 19

Моріс присів біля свого ганчір’я, з дрантя дістав огризок олівця, шматочок паперу й хутко написав кілька фраз. Потім щось загорнув у той папірець і тихо підійшов до Лосса.

— Товаришу! — покликав Моріс. Алессандро мовчав.

— Прокиньтеся. — Француз поторсав в’язня за плече.

Лосс забурмотів уві сні, потім розплющив очі. Моріс всунув йому в долоню папірець, стиха промовив:

— Прочитайте. Будьте рішучим!

Алессандро, не розуміючи нічого, подивився на товариша. Той відійшов у куток камери й повернувся до стіни обличчям. Потім, відкинувши назад голову, щось випив.

Лосс знизав плечима. Що він задумав, цей неспокійний француз? Алессандро розгорнув папірець. Там лежала малесенька коричнева пілюлька. Що за чортовиння? В записці наспіх було написано:

“Пілюля викликає стан, подібний до смерті. Серце не б’ється, легені не працюють, але свідомість залишається. Вас вивезуть на кладовище, біля підніжжя гори. За півгодини “смерть” проходить. Інше залежить од вас. Груди вам пробивати не будуть — із наглядачем домовлено. Робити це треба в наступну середу. Будьте мужнім. Пам’ятайте адресу. До побачення. Знищіть записку”.

— Товаришу, що це значить? — скрикнув Лосс і підвів голову. Йому ніхто не відповів.

— Де ви, Морісе? — занепокоєно запитав Алессандро, схоплюючись на ноги.

Лосс злякано оглянув камеру. Адже Моріс щойно стояв тут, біля стіни. Тільки що він розбудив його і вручив цей дивний папірець. Де ж він?..

Ось купа ганчір’я, де Моріс спав. Ось цебер для помий. Вікно, як і раніше, заґратоване, не пошкоджене. Двері не відчинялися. Що ж трапилося? Чи не став француз привидом, так як мріяв?

Що б там не трапилося, але Моріс Потр зник. Його в камері не було.

Суперечка в темряві

У середу ранком із Бургоса виїхав чорний лімузин. Він узяв напрям на Сантандер. Поряд із шофером сидів огрядний чоловік, він недбало розглядав навколишні краєвиди. Це був справжній стопроцентний янкі. Постать чоловіка облягав підкреслено модний клітчатий костюм, у куточку рота диміла сигара. Майже половину обличчя закривали велетенські окуляри химерної форми.

Чоловік поводив себе, як звичайнісінький турист. Він часто зупинявся в попутних селищах, фотографував цікаві місця, людей, тварин.

Не доїжджаючи до перевалу біля гори Вальнера, турист дав знак повернути ліворуч. Шофер, очевидно, чекав такого наказу. Лімузин звернув з автостради й упевнено помчав кам’янистою гірською дорогою, що звивалася поміж скелями.

Вечоріло. Сонце хутко котилося донизу. В цей час турист в’їхав у малесеньке селище, де жили наглядачі й вартові каторжної тюрми Санта-Пенья. Лімузин зупинився біля невеликої халупи з плоскою покрівлею. Шофер просигналив, потім вийшов із машини й підняв капот. Із радіатора повалила пара.

У воротах з’явився чоловік. Застібаючи мундир наглядача, він похмуро поглянув на машину, злісно визвірився на шофера.

— Якого біса потрібно? Чому сигналиш, мільйон кольок тобі в печінку?

— Тихше, сеньйоре! — посміхнувся шофер. — Зі мною американець. Турист. Добре, що він не розуміє іспанської мови.

— Плювати, — пробурмотів наглядач. — Та чого ж тобі чи йому треба, ворони б вас розклювали?!