Читать «Аурентина» онлайн - страница 38

…Немов уколотий, Хорхе різко підвівся з крісла — в яскраво освітленій каюті, на фоні провалля зоряної чорноти, він скочив, розкинувши руки, ніби хотів закрити Віолу собою від нещадних зірок.

Жагучо-фіолетовий спалах виник на місці його голови. Послаблений перешкодою, струмінь полум’я вдарив у груди Координатора.

…Яким гарячим, тісним, липким став світ! Здається, цілі роки борсається Віола у киплячій трясовині. Задихається, не може розклеїти повік, виштовхнути з рота і ніздрів ядучу рідину. Де вона? На болотистій планеті “лісових царів”? Ох, ні, звідти врятувалася, і пізніше планету назвали її ім’ям. Давно, давно, чверть тисячоліття тому…

Треба принаймні знищити біль… Не може бути все так безглуздо. Безглуздий кінець — від чиєї руки?!

…Нічого не можна вдіяти, — пошкоджено спинний мозок. Стікає кров, тріпоче згасаюча воля. Жодної волі не вистачить, щоб усунути такі пошкодження…

Сократ.

Хорхе.

“Ви порушили контакт з природою…”

Кров юшить з горла — звідки її стільки в тілі?

…Зовсім розчиняючись у задушливій, сліпучій трясовині, зачепилася вона пам’яттю за старого Сократа. Покликала.

…Що це? Чому раптом розступилася блакить і зелень лісових рівнин і заблищав далеко внизу зашморг річки? Звідки в неї, роздавленої, гинучої, раптом з’явилося могутнє почуття власної моці?

У глибину соковитої землі, до самих скель сягає її коріння, кожною волосиною всотуючи терпкі земні соки; вона купається в сонці, вона підставила жаркому світлу тисячі долонь-листочків, і по кожному листку перебігають веселі голочки, немовби електричний душ.

Майже не відчуваючи слабкості, точно знаючи, як треба діяти далі, Віола покликала знайомого колоніста, того, що в день польоту видався їй схожим на яструба, а потім виявився зразковим сім’янином, добряком та гітаристом-віртуозом. Гукнула, і раптом розгорнута широчінь, доступна гірському дубу Сократа, незбагненно злилася із затишком лісового закутка: мазки скупих променів, ніжні пір’їни папороті, червоні краплі ягід на паморозі моху. Коріння розпізнало смак хвойного перегною; крона груші-дички, що дивно злилася з дубом, транслювала напружену радість пориву до неба крізь пласти ялинових лап.

Через порожнечу вона звернулася до довготелесого веснянкуватого Томашека, який так намагався загладити перед нею військову різкість співгромадян. До Томашека, батька вісьмох дітей, який присвятив себе лише їхньому вихованню. І він, почувши заклик Віоли, віддав їй свою волю і силу “свого” дерева — розлогої берези з багатьма стовбурами на одному корені…

Так, одного за іншим прикликаючи колоністів, вона одержувала енергійні дружні відповіді, збирала у своїй тілесній оболонці волю десятків людей і непоборну міць лісу.

Час був стиснутий, спресований до повної нерухомості. В ямі екрану застигло округле чоло крейсера, осяяне новою фіолетовою блискавкою.

Постріл не досяг мети.

Вольовий заряд, зібраний Віолою від людей і дерев, нищівно рухнув на біомашину. Вихор струменів підірвав кристали, німим піском обсипалася їхня хаща. Корабель помер. Земна гостя зглянулася лише на систему, що підтримувала поживний бульйон у камері з “екіпажем”.