Читать «Аурентина» онлайн - страница 36
Андрій Всеволодович Дмитрук
Гостя сиділа на крихкому поваленому стовбурі велетня-ясеня, свого ровесника, що давно повалився од старості і тепер давав притулок губчастим грибам, мурашкам і зміям. А Хорхе все говорив, сидячи біля ніг Віоли. Про те, яка вона прекрасна. Як вона могла б знайти своє щастя на золотій Аркадії…
Віола слухала, посміхаючись задумливо і трохи лукаво, так, щоб не подавати і не позбавляти надії. Вислухавши, сказала якомога лагідніше:
— Ти такий щасливий. Ти пілот, і скульптор, і поет — тобі багато що дано, а я все життя лише літала, літала…
Він чекав іншої відповіді, — можливо, освідчення. Але Віола прислухалася до внутрішнього відліку секунд і зрозуміла, що треба поспішати. Орбіта крейсера схилялася до потрібної точки.
— Час, — сказала вона, підводячись.
План був елементарний, як давні військові хитрощі. План народився несподівано, коли вони з Сократом залишали кладовище.
Захоплений зненацька пропозицією показати дуб, старий спочатку насупив брови, а потім, як завжди після хвилі поганого настрою, безтурботно махнув рукою:
— Ет, нічого від вас не приховаєш!.. Ходімте, ходімте до мого брата. Тільки не зараз, а то сонце сідає, і крейсер незабаром пролітатиме над нашими місцями. Почує нас на поверхні — і вистрелить.
— Отже, він стріляє тільки по живому? — швидко спитала Віола.
— Так, по людях чи по лісу. Ніби знає, що ми зв’язані… Бачите, кладовище цілісіньке, тут йому робити нічого, так…
…Обігнувши планету, бот пролетів над межею дня і ночі. В нічній половині мерехтіла багряна пляма, що розтікалася, — величезна лісова пожежа. Там пропливав крейсер, ідучи на неминуче, розраховане Віолою зближення.
Крихітне суденце, спритно кероване Муньйосом, також ішло з вимкненим двигуном по орбіті навколо Аркадії. Бот прикинувся, що він порожній і зазнає аварії. Віола блокувала психополе навколо себе і Хорха, а судну наказала подавати автоматичний сигнал біди.
Будь-який справний зореліт з екіпажем давно відгукнувся б на заклик про допомогу — спустив би власний бот чи захопив аварійне судно силовим каналом. Але крейсер, невидимий, з погашеними вогнями, щосекунди наближався на п’ятнадцять кілометрів і мовчав. Ще трохи, і кораблі розминуться на перехресті орбіт.
Ось вона, точно вибрана мить! Заспокоївши биття серця, Віола лівою рукою подала нетерплячий знак Хорхе. Ожив бот, забив райдужним спалахом на кормі, мов риба хвостом, і рушив назустріч темному дракону.
Тепер треба було завдати удару. Паралізувати всіх на борту крейсера — поки вони не спохопилися. Але спершу — настроїтись на частоту чужого поля…
…Уперше з тих пір, як понад сто років тому техніка переладнала її сприйняття, Віола не повірила собі.
Ніжне, немов у новонароджених, ледь тепле психополе. Слабке, часом завмираюче миготіння неосмислених імпульсів. Ані вогненного танцю поривів і настроїв, ані суворих, періодично повторюваних хвиль розуму. Під миготінням — спокійно мерехтливий фон. Ліниво, сонно ворушаться кволі, погано розвинені органи. Скорочуються судини, приймаючи іззовні порцію поживних речовин. Два центри дрімотного напівжиття. Двоє запакованих у силові кокони, які штучно харчує Крейсер. Хвороба? Летаргія?