Читать «Аурентина» онлайн - страница 39
Андрій Всеволодович Дмитрук
Потім Віолі багато разів снився цей сон. Жінка, якої не існувало, блондинка в рожевому комбінезоні, з криком біжить по кільцевому коридору крейсера під зловісне виття екстреного прискорення. Її діти, піврічні близнюки, — єдині, кого помилувала катастрофа. Несподіваний удар жорсткого випромінювання зірки, згубний для всього живого. На час польоту дітей сховали у спеціальний надзахищений бокс, лише тому вони й уціліли. Останнє, одчайдушне благання жінки звернене до корабля: збережи! Збережи від будь-якої небезпеки!
Дорослі переселенці загинули, але крейсер, що залишився без екіпажу, виконав наказ матері. Надто добре виконав. Майже дев’ятнадцять років у штучному середовищі. Ровесники Хорхе — мляві білуваті істоти, здатні лише рости. Силові кокони навколо них — і довічна, застигла на межі лють механічного раба, який розстрілює всіх, хто наближається, хто намагається проникнути на борт і отже, становить можливу загрозу тим, кого оберігають…
Хто винен? Ніхто. Аркадці пошкодили ходову частину, і розлютований дракон воював з цілою планетою. Тепер його ворогом стала кожна жива істота. Невиразним натхненням осягнувши зв’язок людей і дерев, він спалював ліси, цілі материки перетворював у згарища. Ох, високодосконалий крейсер, який читає в чужому психополі! Хто, коли міг передбачити для тебе подібну ситуацію?..
І ти, бідолашна, перелякана мати, яка викликала джина, — ми не осудимо тебе. Ми лише станемо обережнішими… з нашими власними машинами.
…Біла, в найтонших прожилках, немов пронизана нервами мармурова стела. Двоє східців. Акуратний горбок горить щойно посадженими півоніями.
— Досі я ніяк не могла зрозуміти, чому на Землі так довго протримався обряд похорон, — сказала Віола, вирішивши, що мовчання тривало довше, ніж треба.
— А зараз зрозуміли? — спитав Сократ.
Вони стояли поруч, не дивлячись один на одного, знову і знову перечитуючи ім’я, висічене на стелі, і дві дати — проміжок між ними вісімнадцять років!
— Я, здається, остаточно зрозуміла вас. Аркадію.
— Ось це найголовніше, — з ледь вловимою іронією кивнув старий. — Хто з ваших… тобто тоді ще наших, мудреців казав: істина подібна до джерела, до. якого йдуть з різних боків; усі шляхи правильні, якщо вони приводять до джерела?
— Не зовсім так, — трохи задумавшись, відповіла Віола. — Боюсь, що до істини можна прийти лише кількома дорогами одразу…
— Отже, не дасте нам спокою?
— Ні, — винувато сказала вона. — Ми — людство, розумієте? Не Земля, не Аркадія, а людство. Шлях “контакту з природою” не суперечить технічному прогресу, а доповнює його…
— Нещасні діти, — без будь-якого переходу прошепотів Сократ.
— Чому ж нещасні? Їх нескінченність буде коротша на два десятки років, ніж у нас з вами, — але хіба від цього вона перестане бути не: скінченністю?
— У нас з вами? — стривожено перепитав Сократ.
І раптом відвів наповнені слізьми очі від шовкових вій Віоли, які кидали густу тінь на оливкові щоки. Простежив, куди звернутий її погляд.