Читать «Аурентина» онлайн - страница 21

— Так, так, ми стежили телелокатором до межі видимості. Будьте обережні, не наробіть лиха, не лізьте ні в яку кашу.

“Не лізьте в кашу, як би не так”, — посміялася Віола.

Життя нестримно розбухає на дріжджах розуму, трощить ущент нездоланні перешкоди; затопивши планети, стікає з них, і ось — у незмірну далеч несуться вразливі краплини життя. Сила життя примушує химер нести у визначений день через півматерика спори рідного “лісу”. І вона, вона ж, спільна для всього Всесвіту, кинула через тисячі світлових років обережного старого Ле Зуонга. Вона, ця сліпуча і непереможна сила, зробила прекрасним працівником легковажну Наілю і посадила в світлоліт тричі обгорілого Куніцина. Не лізьте в кашу! Віола згадала про Олексія Сидоровича, і в якомусь закутку її душі ворухнулася ніжність.

Навколо старих, зруйнованих хребтів вохрою палали рівнини парасольок. Немов просочивши їх чорнилом, бузковою стіною насувалася лінія термінатора. Наіля, втомившись від напруження, заплющила очі і бурчала, що не може зняти шолом і влаштуватися так, як вона полюбляла — згорнувшись по-котячому… А Рагнару до всього було байдуже, навіть рожеві щоки не зблідли, і він захоплено прицмокував губами:

— От так балабушки, таку швидкість набрали! Ні, брат, на їхніх перетинках так не полетиш — тут щось інше, може, й антигравітація…

А втім, які б там хитрі механізми не тримали в повітрі химер, у зоні сутінок ці механізми вимкнулися, і темні тіла густо впали на широку річку. За гарячими болотами куріли незмінні кратери. Очевидно, переселенцям потрібен був саме такий район, схожий на рідні місця: можливо, діяльність вулканів чи гейзерів була обов’язковою умовою перетворення “поліпів” у спори…

Позначалася втома — Віолі не вдалося рівно приземлити гравіхід. Сіли на мілину, глибоко прорізавши бортом воду.

Безліч розпластаних химер тихо повзали по кам’янистому пологому схилу; їхні перетинки тягнулися за ними, повторюючи форму каміння. Над гребенем берега, розтікаючись і клубочачись ліниво, мов молоко в бузковій воді, коливалася пара.

Рагнар відкинув ковпак машини, виліз, заходився присідати.

Зовсім близько вже проклюнулася принесена здалека спора: зморшкувата шкаралупа луснула, немов рот, подражнила звивистим язиком. Із швидкістю ртуті в термометрі, що його взяли гарячою рукою, з наростаючим тріском проростав “ліс”. Наілю розлютувало, що Рагнар спокійнісінько присідає, як уранці в себе на віллі дід Тронхеймом, і вона закричала, обводячи рукою берег:

— Глянь! Та глянь же ти, які розумні! Ти розумієш, це діти, молодь, вони освоюють нову країну!

— Я дивлюся, — відповів присоромлений Рагнар і перестав розминатися.

…Підростуть білясті, м’які малюки на острові серед Теплих Озер, і старі розкажуть їм, що обов’язок нового покоління — освоювати пустельну країну. І знову вдарить великий гейзер, і вимуштрувана виверженнями “флора” Химери згорнеться в тугі клубки. Тоді молоді підхоплять спори і сіятимуть їх далі… Хіба ми не робимо те ж саме? Можливо, минуть століття, і виникне нова, поки неуявлювана єдність першопрохідців — людей і химер…