Читать «Аурентина» онлайн - страница 22

Віола йшла берегом, дбайливо обминаючи малюків. “Ліс” уже піднявся на весь зріст, в ньому було зовсім темно, і лише маленькі химери запалювали свої ніжно-голубі “габаритні вогні”, які в дорослих гігантів сягали яскравості прожекторів. Так, при власному освітленні, освоювалися переселенці. Віола бачила, як з-під кільчастого жирного “коріння” з тихим плескотом, кидались у чорну воду річки і мерехтіли, пролітаючи над близьким камінним дном, швидкі, мов ластівки, тіні…

Ззаду перемовлялися Рагнар з Наілею. Святковість обстановки подіяла навіть на товстошкірого варяга, і він висловлювався театральним шепотом.

— Ой, братики, — захопилась Наіля, — невже з ними великий летів? Це як учитель, так? А чому ми його не помітили?

Сяйво широким німбом вставало з-за стовбурів, подвійне райдужне сяйво на боках величезної химери. Лежала вона, з цілу галявину завширшки, товста й лискуча, немов якийсь величезний язик, і на її спині притулилося вже не менше десяти малюків…

Віола знала напевно: дорослої істоти в зграї не було.

І взагалі не було на Теплих Озерах химери такого розміру і виду, круглої, як млинець, з товстими, непристосованими для польоту краями, з білястими мармуровими плямами на шкірі…

— Ось вам ваша проміжна форма, причому живісінька, — сумно зарипів під шоломом Віоли голос Куніщгаа, і співучо погодилася Тосіко Йоцуя:

— Справді: швидше, споріднена тупикова гілка, аналогічна нашим горилам… А можливо, інша раса?

Отже, над “лісом” уже кружляли гравіходи з телелокаторами. Але ті, хто сидів там коло екранів, зовсім не розуміли того, що раптом з приголомшливою ясністю зрозуміла Віола. І Рагнар з Наілею теж нічого не зрозуміли, — навіть тоді, коли зірвався зі спини велетня малюк, але не злетів, — щось тримало його намертво, було малюку боляче, він увесь переливався вогнями і тріпотів, тріпотів, наче метелик у руці… Й інші малюки затріпотіли, силкуючись відірватися, але не змогли, і всі враз обм’якли, стали плоскими й на очах побіліли. І тоді, дивлячись на кволі тільця малюків, які розпливлися, мов медузи на сонці, Віола раптом відчула, що вони мертві. Мертві, бідолашні; піонери, втомлена молодь, яка з радістю кинулася на спину “старої” химери, котра заманювала знайомими сигналами домівки й затишку…

Бідолашні висотані малюки!

Зло багатолике й несподіване, особливо на шляхах пошуку.

Декілька нових маленьких літунів, радісно тріпочучи, спустилися на гостинну спину. Віола не вагаючись вирвада з кобури пістолет-паралізатор, що його призначали носити на планетах, де припускається розумне, але незнайоме життя. Їй тепер було паплювати на електричні залози, на гамма-промені, на ультразвук і магнітне поле, на все, що могло викинути з себе чудовисько…

— Не зачіпай його, всіх нас занапастиш! — закричав Рагнар, боляче хапаючи за плечі.

Наіля з несподіваною для неї силою відтягла його…

Віола вистрелила, закусивши губу. Тварюка задерла й опустила передній край, велетенська хвиля пройшла по всьому її тілу, перелякано влетіли малюки, одриваючись від спинних присосків, що враз ослабли. Стоячи перед танцюючим маслянистим грибом, перед багатотонною медузою, яка то відкривала, то ховала клубок чудернацьких щупалець під черевом, Віола стріляла доти, доки тварюка не втратила здатність рухатися і мозок її не заціпенів…