Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 133
Рей Бредбері
— Ага-а! — хором закричали діти.
Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.
— Іди собі! — сказала Мишка руба.
— Я хочу з вами гратися, — попросив Джозеф.
— Не можна! — рішуче відмовила вона.
— Чому?
— Ти сміятимешся з нас.
— Слово честі, не буду.
— Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб’ємо.
Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.
— Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!
Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.
— А я хочу з вами, — жалібно проказав він.
— Ти старий, — рішуче мовила Мишка.
— Не такий я вже й старий, — слушно заперечив Джо.
— Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.
Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.
— Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне — та й утішаються!
Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.
А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.
А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.
Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.
Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок — до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.
Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила… але там нікого не було.
Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.
— Трикутник, — каже Мишка.
— А що це таке — три… кутник? — затнувшись, перепитує Енна.
— Aт, байдуже, — відповідає Мишка.
— А як воно пишеться? — запитує Енна.
— Те… ер… и… — диктує Мишка, але їй бракує терпіння. — Та пиши як хочеш! — і диктує далі: — Поперечина.
— Я ще не дописала три… кутник, — пояснює Енна.
— Ну то поквапся! — нетерпляче кричить Мишка.
З вікна висунулася мати.
— …кут-ник, — допомагає вона розгубленій дівчинці.
— Ой, спасибі, пані Морріс, — каже Енна.
— Оце добре, — сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.