Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 131

Шеллі Каплун обережненько взяв клітку та запинало й подав мені.

— Відступіть! — заволав я.

Усіх відкинуло ще на фут.

— А тепер слухайте, — мовив я. — Коли я піду звідси й сховаюся, вас викликатимуть поодинці, ви матимете змогу познайомитися з Татусевим другом і заробити на сенсації.

Я брехав. Я чув фальш у своєму голосі. Але сподівався, що вони її не завважать.

Тому заговорив швидше, аби приховати цю фальш.

— Зараз я піду звідси. Дивіться! Бачите? Я тримаю папугу за шию. Він житиме, поки ви будете виконувати мої накази. Отож ми пішли. Один крок, другий. Залишилася половина шляху. — Я йшов поміж них, і вони не дихали. — Крок, другий, — примовляв я, а мов серце підступало до горла. — Ось і двері. Спокійно. Ані руш! Клітка в одній руці. Пташина — в другій…

— “Леви бігли по жовтому піску пляжу”, — сказав папуга; горло його рухалося під моїми пальцями.

— О боже! — промовив Шеллі, скоцюрбившись біля столу. По його щоках котилися сльози. Може, не тільки через гроші. Може, Татусь щось важив і для нього. Він простяг руки до мене, до папуги, до клітки, благаючи нас повернутися. — О боже! О боже! — він заридав.

— “Лише кістяк величезної риби лежав біля причалу, і кістки яскраво біліли в промінні вранішнього сонця”, — сказав папуга.

— Ох, — видихнули всі.

Я не став придивлятися, чи плаче ще хто-небудь. Я переступив через поріг. Зачинив двері. Кинувся до ліфта. Якимсь дивом він був тут, і всередині куняв ліфтер. Ніхто не наважився мене переслідувати. Либонь, розуміли, що це намарне.

Ввійшовши в ліфт, я посадив папугу в клітку, а на клітку накинув хустку з написом “МАМА”. Ліфт повільно посунув донизу, крізь майбутні роки. Я думав про ті роки, де я сховаю папугу, і як тепло йому буде в мене, хоч хай яка негода, як добре я його годуватиму, і як заходитиму до нього раз на день і розмовлятиму з ним крізь хустку, і ніхто ніколи не побачить його — ні газетярі, ні журналісти, ні кіношники, ні Шеллі Каплун, ні навіть Анто-ніо з кав’ярні “Куба лібре”. Минатимуть дні, тижні, мене раптом охопить жах, що папуга онімів. Тоді я прокинусь серед ночі, прочовгаю до його кімнати, підійду до клітки і скажу: “Італія, тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік…” І старечий голос з-під напису “МАМА” відповість: “Тієї зими сніг злітав з прискалків гори сухою білою пилюкою…” — “Африка, тисяча дев’ятсот тридцять другий рік”. — “Ми дістали рушниці, і змастили їх, і вони були сині й сяйливі і лежали в наших руках, і ми чекали в високій траві й усміхалися…” — “Куба, Гольфстрім”. — “Ця риба випливла з води й підстрибнула аж до сонця. Все, що я коли-небудь думав про рибу, було в цій рибі. Все, що я коли-небудь думав про стрибок, було в цьому стрибку. Вони вмістили в себе все моє життя. Це був день сонця, води і життя. Мені хотілося вдержати все це в руках. Мені хотілося, щоб це не скінчилося ніколи. І все-таки, коли риба впала, і вода, біла, а потім зелена, зійшлася над нею, все скінчилося…”