Читать «Тільки мить» онлайн - страница 65

Нарешті він відклав папір:

— Впізнаю Заміховського. Де є хоч найменша можливість замінити слово формулою — він це робить. Я тут нічого не втямив.

— На жаль, я й сам не надто в його теорії… — звірився Чумак. — Але механіку методу пояснити зможу.

— А не ліпше, коли пояснить сам Заміховський? — запитав гість. — Водночас і теорію по-людському розтлумачить.

— Немає в інституті Заміховського — у полі він. До речі, скажи, Панасе, чого ви з ним не поділили? Це ж творчий хлопець.

На лице Браїлка набігла тінь прикрості.

— Не потрібні мені творчі хлопці. Мені потрібні виконавці, — сказав він. — Я й сам — виконавець.

— А бачиш, все-таки до творця звертаєшся, — зауважив Чумак.

— Таки звертаюсь… Мирославе, я маю такі зразки керна!

— Пропонуєш співробітництво?

— Ну… Мій матеріал — твоя робота. — Повагавшись, додав: — Ти потім зможеш узяти ті дані для свого геологічного календаря.

Він сказав “свого”, ніби давав зрозуміти, що тепер не має нічого спільного з їхньою юнацькою мрією.

— Особисто я не проти. Але чи погодиться Заміховський?

— А навіщо нам його згода? Він же твій підлеглий.

— Він творча людина, Панасе. А у творчих грані між поняттями начальник і підлеглий сильно розмиваються. Ще давні греки вигадали таке слово, як “гомонойя” — рівність за розумом.

— Скільки літ спливло, Мирославе! А ти як був лібералом, так і залишився. — В очах гостя вгадувалися поблажливість і навіть співчуття.

— Раніше ти називав мене тюхтієм, — з усміхом нагадав Чумак.

— Тоді ти ще не мав учених ступенів. А тюхтій з науковим ступенем — то вже ліберал. — Від Браїлчиного сміху, який нагадував іржання, забриніло скло на книжковій шафі.

Чумак з заздрістю дивився на рівні білі зуби свого колишнього однокласника. “А в мене й половини, мабуть, не залишилося”, — подумав він. Діждавшись, поки гість вгамується, сказав:

— Отже, зачекаємо Заміховського.

— А де він?

Чумак не любив брехати, але й правди також не міг сказати. Він відповів так само, як і директорові:

— В пермі.

— Ну і коли він повернеться? — допитувався Браїлко. — Я хотів сказати: коли я довідаюся про ваше рішення?

— Я подзвоню тобі, Панасе, — відказав Чумак.

Останнє Браїлко зрозумів, як закінчення ділової розмови. Він підвівся і знову втупився поглядом у трилобіта.

— Що діється у світі, Мирославе! То виловлюють диво-рибу латимерію, яку вважали за таку, що давно вимерла, то знаходять відбитки ніг трипалого динозавра, то зустрічають в океані гігантських змій, які нагадують викопних плезиозаврів. А зараз ти мені показуєш ще більше диво.

Чумак тим часом підійшов до шафи, де була колекція, і, відсунувши скло, взяв звідти шматок породи.

— Глянь, — показав Браїлкові.

На сірому камені карбувався чіткий відбиток трилобіта.

— Не кабінет ученого, а кімната див, — сказав гість, порівнюючи відбиток на породі з істотою в банці. — Кембрій…

— Тямиш, — похвалив Чумак. По миті додав: — Таки кембрій. І на відбиткові, і в банці.

— І в банці? — очі Браїлка весело заблищали.