Читать «Тільки мить» онлайн - страница 67

— А ти маєш певність, що асигнації не фальшиві? — запитав Чумак.

— А коли й фальшиві… Вони мене годують.

— Отже, концепція, яка годує… — сказав Чумак і осудливо подивився на Браїлка.

Могутня, хоч і нескладна постать колеги видалася йому раптом жалюгідною. Не сутулість і не похилі плечі її такою робили, а останні слова його. Він згадав геолога Котенка, який до сорока років був запеклим прибічником теорії циклічності; підготував з цієї теми дисертацію, розіслав реферат. Та несподівано, перед самим захистом, йому на очі потрапила стаття, в якій доводилася хибність теорії циклічності. Для Котенка аргументи того маловідомого геолога здалися такими вагомими, що він відмовився від захисту. А тим часом його підтримували як члени вченої ради, так і провідні спеціалісти з інших міст. Йому радили спочатку захиститись, а потім поступово відійти від цієї теми. Та Котенко відмовився, чим нажив собі ворогів. Йому довелося навіть перейти в інший інститут, де він і зараз працює.

Браїлко, мабуть, угадавши зміну настрою інститутського товариша, раптом заспішив. Пояснив, що мусить побувати ще в двох установах і встигнути на зворотний поїзд.

— Стривай-но, — Чумак висунув шухляду письмового столу і дістав звідти брошуру Заміховського. — Візьми. В дорозі проглянеш.

— Он як, — мовив Браїлко, глянувши на назву і прізвище автора. — Аж так далеко зайшло…

На прощання, яке було не таким щиросердним, як зустріч, гість сказав:

— То я чекаю на твій дзвінок.

Дослухаючись, як затихають важкі кроки Браїлка, Чумак подумав над тим, чи вистачило б у нього самого мужності вчинити так, як учинив колись Котенко.

* * *

Минуло вже чимало днів відтоді, як “машина” Заміховського занесла кудись Славка з Марією, але почуття тривоги не слабшало. Щоразу, коли Чумак опинявся на порозі чорного входу, йому ввижалося попереду не тісне подвір’я між стінами інститутських корпусів, а безкінечний тунель, глибина якого вимірюється не кілометрами, а роками, і що з нього ось-ось має вигулькнути сіра металева буда… Якось учений застав у дворі Пойду. Той походжав між аркою воріт і місцем, де раніше стояла лабораторія, видивлявся щось на бруці. Помітивши Чумака, він чемно привітався і, наче й не було нічого, покинув подвір’я. Вченому, мабуть, натякали, що повернення експедиції чекають також Пойда з Мурченком і що цього разу йому не вдасться обвести їх круг пальця.

Після того випадку Чумак став з’являтися в інституті за годину до початку роботи. Його щоразу проймало трепетом, коли він натискав на холодну з ночі ручку дверей… І цього разу, кивнувши неуважно вахтерові, вчений поспішив по лункому фойє до чорного входу.

— Мирославе Петровичу, заждіть-но.

Чумак зупинився, здивовано подивився на літнього чоловіка за вахтерським столом.

— Візьміть ось. Співробітник ваш велів передати, — вахтер простягнув Чумакові ключ.

Мирослав Петрович, немов загіпнотизований, дивився на маленький блискучий предмет. Нарешті, отямившись, запитав:

— Який співробітник?

— Вусатий, високий. Прізвища не назвав…