Читать «Тільки мить» онлайн - страница 64

— Та років, мабуть, уже з вісім, — сказав Браїлко. — Тільки на сторінках періодики й зустрічаємось. Власне, я до тебе в зв’язку з останньою вашою статтею. Ну, звичайно ж, і тебе хотів побачити.

— Тільки мене? — обережно запитав Чумак, підходячи до дверей і беручись за ручку.

— Та й твого колегу…

Гість здивовано розглядав заставлену різноманітними предметами кімнату. Могутня постать робила кабінет тіснішим, ніж він був. Спинивши погляд на банках, у яких щось ворушилось, Браїлко запитав:

— Ти що ж, вирішив перекинутись на біолога?

Та раптом, примружившись і підійшовши ближче до однієї з банок, сказав розгублено:

— Стривай, та це ж трилобіт! П’ять пар двогіллястих ніг, фасеткові очі, дві антени. Диво! Звідки він у тебе?

Становище, в якому Чумак опинився останнім часом, привчило його до обережності. Браїлко хоч і був другом юності і колишнім однодумцем (мрія створити геологічний календар з’явилася на світ як наслідок їхніх ще студентських суперечок), та водночас він був і знаним авторитетом. Колишній однокурсник користувався тільки перевіреними, відомими кожному палеонтологові, методами, а ті дані, що публікував, були завжди надійними, не викликали ні в кого сумнівів. Браїлко скоріше дав би відтяти собі руку, аніж погодився б обнародувати неперевірений факт. Надійність у всьому була основною рисою його характеру. Він і взуття купував тільки випробуваних фабрик, навіть якщо воно давно вийшло з моди. Колись і дружину собі таку вибрав — роботящу, розумну і віддану.

По миті вагання Чумак відказав:

— Один мій співробітник роздобув.

— Диво дивне! — мовив Браїлко. — Та ці ж істоти зникли ще триста мільйонів літ тому. Коли б не побачив на власні очі, ніколи б не повірив. Та ні, це якийсь голографічний фокус.

— Обережно! — застеріг Чумак, коли гість простягнув до банки руку. — Якщо хочеш, щоб він заворушився, візьми скляну паличку.

— Де він його діп’яв?! — не переставав дивуватись Браїлко.

— Не знаю… До речі, — господар підійшов до затемненої посудини і зняв з неї шматок картону. — Ось іще один релікт.

Наутилоїд, опинившись на світлі, заворушився, його кулясті, кольору рожевого опалу очі жадібно виблискували. У них навіть угадувався якийсь натяк на свідомість. Вони були схожі на очі кальмара.

— Справді, релікт… Як же вони дотягнули до наших днів?

— Таємного не шукай, сокровенного не досліджуй, — процитував Мирослав Петрович відмовку, яку колись полюбляв вживати Браїлко, і по хвилі додав: — Так що тебе привело до нас?

Гість якусь мить постояв, немов звільняючись від омани, а тоді сів на стілець, від чого той голосно зарипів. На блідому довгастому обличчі не зосталося й натяку на подив, зараз воно скидалося на витесане з деревини.

— Ваша остання стаття… Скажи, як вам пощастило досягти такої високої точності у визначенні віку порід?

— То все Заміховський, — сказав Чумак, теж сідаючи до столу і висуваючи шухляду. — Ось, — він поклав перед колегою три аркуші паперу.

Браїлко довго читав. На його здерев’янілому обличчі з грубими рисами не було й натяку на те, що він силкується збагнути написане, проте напружену роботу думки виказували жовна, які вряди-годи здіймалися під шкірою.