Читать «Дьондюранг» онлайн - страница 18

— А де та галявина? — Чапол помітно хвилювався. — Справа в тому, що… Ви запитували мене, хто я… Чапол… Колись давно я мав честь і радість бути творцем… Одне слово, галявини з живим піском мною не були передбачені…

— То ви — сам Чапол? — ще більше споважнів Дьондюраг. — Галявина з живим піском — дуже цікава місцина. Он вона. Бачите? — він показав рукою. — Там перетинаються один раз на сім вікор поле первинної біоплазми і поле Аркону.

— А який він, живий пісок? — голос Чапола затремтів.

— Дуже схожий на звичайний. Але кожна піщинка… Я не знаю, як сказати, аби ви відразу все зрозуміли. Це важко передати словами. До того ж ви не кібер…

Чапол захотів піти на ту галявину разом з Дьондюрагом, але стримав себе, не зважився. Можливо, та галявина справді лише для них, для кіберів? Творець планети так і не спромігся більше на жодне слово.

— Живий пісок дуже схожий на звичайний, — повторив Дьондюраг. — Зрештою, будь-який пісок стає живим, якщо потрапляє в те місце, де перетинаються поля первинної біоплазми та Аркону.

Запанувала тиша.

— Пробачте, я не знав, що ви — сам Чапол. Ви сиділи такий сумний. Мені захотілось вас розважити.

Дьондюраг, не озираючись, поїхав у глиб лісу. Ця несподівана зустріч збентежила Чапола. Було дивно дізнатися про кіберів, що їздять до лісу по лікарську траву, про галявину з живим піском і про якесь поле Аркону. “Ось так завжди, — думалось йому. — Створене тобою починає існувати самостійно, аж стає незрозумілим для тебе…” По-справжньому розвиднилось. Оранжеві відблиски штучного сонця грали на тремтливому плесі невеликого озера. Тихо шумів інканський ліс. Чапол заплющив очі. Йому було погано, і він не міг придумати, що треба зробити для того, щоб стало добре. Повернутися на Землю? Але після стількох років розлуки Земля, певно, теж чужа й незрозуміла. І думка про те лякала.

Почувши гул гелікомобіля, Чапол зітхнув — сьогодні ж вихідний, тож не чекай тиші коло цього озерця.

— Ви не скажете, де тут суничні місця? — З блакитної кабіни гелікомобіля важко протиснув огрядне тіло усміхнений чоловік. Не чекаючи відповіді, глянув під ноги. — О, суничка! — Повільно нахилився, зірвав ягоду, поклав до рота і блаженно примружився. Потім подивився довкола, але не захотів відходити далеко від машини, знову сів до кабіни і поїхав далі.

Чапол закинув за плечі гравітоангуляр, увімкнув двигун і повільно знявся в повітря.

Його матері було тільки 167 років. Та коли він забрав її на Інкану, вона якось дуже швидко постаріла. Бавила малого Торика, а зараз вже й не справиться з бешкетником, не дасть йому ради. На Інкані все для неї було чуже: і прекрасні модерні будинки, і велетенські заводи-комбінати, і людське довголіття. Навіть син інколи видавався чужим. Дивилася, як приходив зі своїми товаришами, як вони схилялись над проектами, як вони захоплено дискутували про побут і клімат, про енергію Прея і про акселерацію, про виховання дітей і про вимоги енергетики, і розуміла, що вона в ті хвилини синові не потрібна, і не знала, чи настануть хвилини, коли вона буде потрібна. Невістка теж була підкреслено ввічлива, ніби з чужою. Навколо прекрасний, але чужий світ.