Читать «Дьондюранг» онлайн - страница 20
Олександр Констянтинович Тесленко
Екран згас.
До кімнати забіг Торик з великим дитячим когератом.
— Пах-пах-пах! — кричав, цілячись то в батька, то в матір.
Чапол дивився на сина. Думав про те, що житиме син тут на Інкані щасливо й безтурботно і, може, ніколи не побачить Землю, ніколи не снідатиме в студентській кав’ярні “Галактика”, не побачить могилу свого діда, не боятиметься смерті ще років триста. Від того син ставав ніби чужим. І раптом піймав себе на думці, що він сам може ніколи більше не побачити Землю і могилу свого батька… Буде жити в цьому чудесному і страшному світі, все життя приховуючи від дружини і сина свій біль. Підвівся й пішов до матері.
— Мамо, — мовив схвильовано. — Хочете полетіти на Землю?
Мати здивовано звела погляд, і Чаполу здавалося, що вона заплаче, але вона лише перепитала:
— Що, сину? В мене ж на Землі не лишилось нікого…
Чапол мовчав, не знаходячи сил дивитись матері в очі. На великий екран вікна проектувався гірський хребет, освітлений ранковим сонцем.
— А ти хіба летиш на Землю? — раптом запитала. — То візьми мене з собою. Ще хоч раз… подивитися…
Чапол заплющив очі, бо не хотів, щоб мати бачила його сльози.
— Ми полетимо сьогодні ж, мамо. Добре?
— Добре, сину.
Ця думка прийшла несподівано, як сльози. Враз відчув себе щасливим, мов збудився від довгого сну і позбувся давнього, до кінця не усвідомленого сорому.
— Збирайтесь, мамо, — сказав лагідно.
Повернувся до Димниці. Довго не знав, що сказати. Дружина сиділа за столом.
— Я з мамою хочу злітати на Землю. Чуєш?
— Не знаєш, де подіти себе на вихідні?
— Ти з Ториком не хочеш полетіти з нами?
— Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше.
— Ми летимо за кілька годин, — сказав стримано. — Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати?
— Не забуду, — безтурботно усміхнулася. — А ти що, можеш затриматися?
Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності.
— Що з тобою? — прошепотіла схвильовано.
Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю?
Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок.
— Синочку, я з бабусею лечу на Землю.
— Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! — Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись.
А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала:
— На Землю, синку?
Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу.
— Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав.