Читать «Експедиція «Гондвана»» онлайн - страница 91

Заєць тікав і далі, і відстань між нами збільшувалась.

У світлі ліхтарів — ми увімкнули й допоміжні, далекобійні, — ніби хтось різонув ножем, вода зблиснула, потім завихрилася — і ми знову побачили дельфінів: тих, знайомих, і ще кількох із ними.

Найбільший, ведучий, дельфін вирвався вперед. Ми бачили, як він наближається до Альфреда. Потім… потім схопив його — і вся зграя зникла у безвісті.

— Заєць, Зайка, За… За… За!.. — сам не свій од жаху, заторохтів я.

«Цього ще тільки бракувало! — опанував я себе. — Заспокойся, Василю, заспокойся!»

— За… За… За… — цокотіли мої зуби.

На «Садку» вже є два заїки — геолог-бородань і боцман Степанович. Невже мені судилося стати третім? Але ж це було б так несправедливо та й забагато для одного судна заїк. У всьому повинна бути міра.

Одного разу наш Антрекот — принаймні так він розповідав — звернувся до невропатолога, бо після триліської «трагедії» — після того, як його викрили за пожежні приписки, йому здавалося, що він може збожеволіти. Антрекот Антрекотович — надумливий. Він десь вичитав, ніби ті, що починають з'їжджати з глузду, все ставлять під сумнів, вагаються, як ото принц датський, Гамлет, з однойменної п'єси Шекспіра, що повторював і повторював свою крилату фразу: «Бути чи не бути?»

Невропатолог виявився мудрим лікарем.

— Ви, товаришу Пророченко, — сказав він Антрекоту, — правду мовите, що Гамлет так говорив і ставив усе під сумнів. Але це не означає, що він був божевільний.

— Чому? — перепитав наш лжебожевільний.

— А тому, — відповів лікар, — що у згаданій вами п'єсі вже була одна дійова особа божевільна — Офелія. Невже ви думаєте, що такий драматург, як Шекспір, міг допустити; щоб в одному й тому ж творі було два божевільні персонажі. Ні і ще раз ні! — кажу я вам, товаришу Пророченко. Ідіть у свої Триліси і спокійно гасіть і далі пожежі. Ви цілком здорові — дай боже вашим погорільцям такого міцного здоров'я.

«До чого я все це згадав? — подумалось мені. — Може, я вже божеволію сам?!»

…Люк у дзвін був відкритий. Ми з Кімом крізь нього запливли всередину.

— А де ж Альфред? — вигукнув Данило.

— Альфред… — з болем у голосі мовив Кім. — Немає Зайця…

Про все, що трапилось, ми передали на «Садко» і почали підніматися.

Звідусюди нас огорнув шум, ніби запрацювали сотні динамомашин. Навігаційні прилади підводного апарата вийшли з ладу. Потім почалась вібрація, схожа на ту, яку ми пережили на «Садку».

Не встиг пілот увімкнути прожектор, як шалений поштовх знизу струсонув дзвін. Глибочінь забарвилася в багряне.

— «Садко»! «Садко»! — закричав у мікрофон передавача ведучий. — Нас поглинає безодня…

Це було останнє, що я запам'ятав. Далі настала ніч, безкінечний, непроглядний морок.

НА ОБ'ЄКТІ «БАРАКУДА»

Сінокоси — хвиля за хвилею — до самого обрію. В залитому сонцем степу, над яким клубочиться (кажуть: Макар овець пасе) марево, — вітер голубить і розвихрює трави. Пестливий дотик — і вони, лиснючі, шовкові, похитуються, немов живі. Рвучкий помах невидимої руки збурює смарагдову повінь, перехлюпує її через вінця того сяючого степового келиха.