Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 3

– А тобі що до того? – буркнув Станіслав. – Вони що, скаржилися? От нахаби! Замість того, щоб бути вдячними мені за прихисток, вони ще й комизяться!

– Не скаржилися вони! Я сама помітила. Це ж твої онуки, коханий, тож будь добрішим до них!

– Ти що, повчати мене будеш? Не твоє це діло!

– Ах, ось ти як!? – і обурена Настя повернулася до коханця спиною, твердо відкинувши всі його спроби до примирення.

Наступного дня Станіслав, сердитий через учорашню сварку з Настею, ледь стримувався, щоб не зігнати досаду на онуках. Ярема та Ярина це помітили і не могли второпати, чим дід незадоволений.

Після смерті матері дітей забрали до себе сусіди. Чужі люди тепло ставилися до сиріт і зі щирим жалем розпрощалися з ними. Ярема та Ярина сподівалися, що дід любитиме їх, якщо забрав до себе. Адже він їхня єдина рідна людина! Та даремно вони намагалися заслужити прихильність діда – він звертав на них уваги не більше, ніж на собак, що плутаються під ногами. Станіслав не помічав, що його байдужість поступово вбивала надію в дитячих душах.

Зараз він докладав зусиль, аби помиритися зі своєю куховаркою, і скоро був помилуваний – добродушна Настя не могла довго на когось ображатися. Тим паче на свого Станіслава! Тому ввечері сотник у піднесеному настрої вкладався спати, передчуваючи приємні наслідки примирення.

– Настуню, ну довго ще ти там? – нетерпляче запитав Станіслав, розвалившись на перині, коли двері раптово відчинилися і на порозі з’явилася Яринка в білій сорочечці. Станіслав здивовано витріщив на онуку очі, а вона підбігла до нього й видерлася на ліжко.

– Чому ти не обнімаєш нас? Мама завжди нас обнімала і цілувала. Обніми мене! Ти ж мій дідусь! – із надією в голосі попросила Ярина.

– Забирайся звідси! – Станіслав безцеремонно зіпхнув онуку з ліжка. – І наступного разу стукай у двері!

Перше, що побачив Черевковський у великих очах дитини, було здивування, потім у них промайнула образа, яка змінилася на гнів. Дівчинка мовчки вибігла з кімнати.

– І двері за собою зачини! – гукнув він їй навздогін.

– Ну ти й свиня! – гнівно вигукнула Настя та попрямувала до дверей.

– А ти куди? – здивувався Станіслав.

– Подалі від тебе, злостивцю! – їдко відповіла жінка, грюкнувши дверима.

Яринка прибігла до їхньої з братом кімнатки, застрибнула на ліжко і стислася у грудочку під ковдрою.

– Вигнав? – лаконічно запитав її брат, присівши поруч.

– Так! – зі сльозами вигукнула дівчинка.

Ярема зітхнув. Згадався йому похорон батька і те, як мати, ридаючи та обнімаючи його, говорила: «Синочку, тепер ти у нас з Яринкою один захисник залишився, рости швидше!» Ця сцена навіки закарбувалась у пам’яті Яреми. «Присягаюся, що завжди буду захищати Яринку! Вона одна у мене залишилася!» – пообіцяв сам собі маленький хлопчик, міцно обнявши сестру, коли до кімнати увійшла Настя. «Ану посуньтеся, кошенятка. Я з вами буду спати», – сказала жінка, примощуючись скраєчку. Усе ще схлипуючи, Яринка притулилася до неї, Ярема теж ближче підсунувся до сестри, а Настя погладила їх по голівках, лагідно прошепотівши: «Спіть, мої горобчики».