Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 2

– Тільки спробуй образити мого брата! – вигукнула Ярина, блиснувши оченятами.

– Пффф! Теж мені захисниця! А силоньки маєш багато, онучко? – глузливо відповів дід. – Насте! – покликав він свою куховарку і, коли та з’явилася, наказав: – Відведи цих здихлят у лазню й ретельно вимий – щоб жодної воші на них не залишилося, а потім перевдягни! Бо старці краще за них одягнені!

– Що ти, Станіславе! Нема у них вошей! Чи ж годиться таке про рідних онуків говорити? – обурилася Настя.

Таке вільне поводження служниці з паном пояснювалося просто: Настя була черговою коханкою Станіслава. Де він її знайшов і чому вона погодилася з ним жити невінчаною, не знав ніхто. Сама Настя зовсім не бентежилася своїм становищем, бо природа забула наділити її великим розумом і гідністю, натомість щедро відмірявши краси, доброти і простодушності. Тому жінка одразу розчулилася, побачивши дітей.

– Ой, які славні! – защебетала вона. – Тільки худенькі! Нічого – я це виправлю! Ходімо зі мною, крихітки!

Але діти й з місця не зрушили.

– Ну, чого ж ви, кошенятка? Ходімо! – знову ласкаво покликала жінка і простягла руку дівчинці.

Ярина подивилася на брата, наче питаючи схвалення, а потім вклала маленьку долоньку в м’яку, білу долоню жінки та слухняно пішла з нею, а Ярема насторожено зиркнув на діда і попрямував слідом. Станіслав ледь не сплюнув – онуки викликали у нього огиду. Занадто вже вони були схожі на невістку! «Через їхню матусю я втратив сина! І чому ці вилупки не поздихали слідом за нею?! Тоді мені не треба було б з ними морочитися», – зі злістю думав Станіслав, уже шкодуючи про своє милосердя. «Гаразд! Усе, що стається – на краще. Подивлюся ще, що з них виросте!» – зрештою вирішив він.

Увечері ретельно вимиті й перевдягнені у все нове близнюки сиділи за столом разом з дідом, із великим апетитом їли кашу, жадібно запиваючи її парним молоком і прицмокуючи від задоволення. До цього вони жили у бідних людей, і не завжди вдавалося не те що ласощів скуштувати, а навіть поїсти вдосталь, а тут така смакота! Джури й Настя, які теж вечеряли зі своїм паном за одним столом, із жалістю поглядали на дітей. Але Станіслав жалю не відчував і навіть ложку відклав, гидливо дивлячись на онуків. «Як голодні звірята! Якби поставити миски на підлогу, то, мабуть, стали б на карачки і почали хлебтати!» – думав він, хоча й знав, що онукам жилося не ситно.

Того вечора Станіслав так і не торкнувся до страв. Зате близнюки, наївшись досхочу, почали куняти прямо за столом. Тоді дбайлива Настя відвела дітей до спальні, де вклала їх у ліжко. Вона розчулено дивилася, як сонні дітлахи обнялися худими ручками, тісно притулившись одне до одного. Вочевидь, близнюків пов’язувала сильна любов. Насті стало невимовно шкода цих двох сиріт, чиє життя було таким гірким. Та ще й обурювала неприязнь до них рідного діда. Настя не здогадувалася, що ненависть до невістки Станіслав переніс на дітей. А вкладаючись зі своїм коханцем спати, простодушна жінка відверто запитала:

– Чому ти, мій голубе, такий неприязний до своїх онуків?