Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 211

Не варто розповідати, як люто чинив опір Аяз, поки капи-кулу його не скрутили, узявши кількістю, і як він горлав, лаявся і погрожував Латіфі розголосом цієї події, коли вони тягли його геть із кімнати. Після цього Сіразі сам відірвав Ярину від Данила, і стражники забрали і його.

– Негідник! – вигукнула дівчина, вирвавшись із рук євнуха. – Ти навмисне все це задумав!

– Угу. Саме так! Ночами не спав, а все думав та гадав, як би тебе з твоїми молодиками розлучити. І не соромно тобі, ханим?! – їдко запитав Сіразі, відштовхнув її і підійшов до тремтячої Латіфи. – Моя султані, прости мене, що я був такий легковажний! Через мене тобі, господине моя, довелося пережити весь цей кошмар, – і він догідливо взяв султані під руку, щоб відвести.

Насправді Яринка не помилилася – тільки-но Аяз зі своїми нукерами вдерся у двір, Сіразі одразу зметикував, що з цього потворного скандалу можна вилучити для себе користь, і в потрібний момент кинувся самовіддано захищати султані. Ярина, розуміючи, що Данило й Аяз головами поплатяться за цю бійку, кинулася на коліна перед Латіфою, схопивши її за поділ сукні, і вигукнула:

– Господине моя, я благаю тебе, пощади їх! Вони ж обидва не винні, що кохають!

– Ти, Ківілчам, уже якось визначся, за кого просиш – за козака чи мурзу!? – єхидно промовив Сіразі. – А то подив бере від твоїх прохань і безсоромності! Ти ж нічим не краща за тих двох молодиків – тобі не відомі совість і скромність! І давай збирайся – тебе брат чекає, – і вивів Латіфу з кімнати.

Нещасній Ярині нічого іншого не залишалося, як піти слідом. У дворі вже закінчилася бійка між капи-кулу і нукерами Аяза. Сіразі, поміркувавши, наказав нукерам мурзи забиратися від гріха подалі. З усіма можливими пересторогами, щоб не скомпрометувати султані, євнух дбайливо посадив її у візок, запхнув туди Яринку, вліз сам, зайнявши своїм широким задом усе сидіння, так що дівчині довелося забитися в куток.

Усю дорогу Латіфа мовчала, не звертаючи уваги на спроби Ярини заговорити з нею, які старанно припиняв Сіразі, котрий час від часу обмацував своє око – рука у Данила була важка. «О, Всевишній, як же монотонно я прожила своє життя! – думала жінка, потроху заспокоюючись. – Я нічого, зовсім нічого не бачила – ні любові, ні пристрасті, ні самого життя. Я прожила в пошані і повазі, але кожен мій день був таким же, як і попередній. Низка одноманітних років пройшла переді мною! Саме Життя пройшло повз мене, і тепер мені доведеться доживати свої дні так само, як я їх і почала – у рутині. Яка ж щаслива ця дівчинка! Вона така молода, а її життя вже таке яскраве! Так, її життя почалося яскраво, і вона встигла дізнатися, що таке кохання, і пристрасть, і щастя. Але що ж мені тепер робити? Адже і Аяз, і цей русин готові голови скласти, аби заволодіти нею, і якщо я не втручуся, то ці двоє рано чи пізно порішать один одного, а я не можу такого допустити!»