Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 210

– Та живий твій козак! У мене рука легка, – недбало кинув Сіразі, а потім підняв руку, у якій виявився пістоль, очевидно запозичений в одного з капи-кулу, і незворушно направив його на Аяза. – А ну, кидай шаблю, мурзо! – владно наказав він.

– Що?! Та я тебе… – скипів Аяз.

– Що ти мене?! Кидай шаблю, інакше зараз у твоїй гарненькій пиці буде діра, яка її не прикрасить! Ну? – але мурза тільки презирливо скривився. – Добре, тоді я пристрелю її, – і Сіразі незворушно приставив дуло до потилиці Ярини, яка стояла на колінах над непритомним Данилом. – Я не жартую і не лякаю – це для тебе вона святіша за міхраб аль-Харама, а для мене всього лише нікчемна рабиня!

Латіфа величезними від жаху очима дивилася на всю цю потворну сцену і не сміла ані заперечити Сіразі, ані зупинити його. Аяз зрозумів, що євнух не жартує, і люто шпурнув на підлогу шаблю. Сама Ярина не злякалася, що Сіразі її пристрелить – вона більше хвилювалася за двох своїх чоловіків. «Господи! Що ж вони обидва творять? – думала дівчина. – Влаштувати бійку на очах у самої ана-беїм?! Їх же тепер стратять, і ніяка сила в світі їх обох не врятує, крім Божої милості! Господи Боже, врятуй їх обох!»

– Варто! – заволав євнух. – А ну, в’яжіть цих молодиків!

– Та що ж ти робиш, Сіразі-аго? – вигукнула Латіфа, вельми дивуючись такому самоуправству.

– Те, що належить, моя господине, тому що нікому не дозволю проявляти до тебе неповагу або піддавати твоє життя небезпеці!

– Та як ти смієш, жирна свине?! – спересердя прошипів Аяз, бо в кімнату вже заглядали капи-кулу. – Ти мені дорого заплатиш…

– Краще стули писок, мурзо! – безцеремонно обірвав його євнух. – З такими, як ти і цей, – він кивнув на непритомного Данила, – по-іншому не можна! Ви обоє – рідкісні негідники! Для вас, нечестивців, нічого святого і забороненого немає! Таким, як ви, вистачить совісті, напившись, заблювати навіть Каабу, якби над вами не панував кий! А зараз ви, два негідники, посміли загрожувати життю моєї султані, за що вас двічі стратити мало! В’яжіть їх! – наказав він капи-кулу.

– Вислужуєшся, Сіразі-аго! – із ненавистю вигукнула Ярина. – Ні, не смій його чіпати! – закричала дівчина на стражника, який першим рушив до непритомного Данила, і закрила його своїм тілом.

– Та нічого не зробиться твоєму любому жеребцеві – посидить у в’язниці, охолоне, можливо, порозумнішає, що вельми сумнівно, а там подумаємо, що з вами всіма робити, – з огидним спокоєм промовив євнух.

– Ви не смієте мене торкатися! – вигукнув Аяз. – Я мурза з роду Мансурів, а це моя рабиня, моя власність, і я прийшов сюди її забрати, бо її у мене викрали. І ніхто не сміє зупинити мене або заважати мені, тому що закон на моєму боці!

– Моя рабиня, моя власність! – противним голосом передражнив його Сіразі. – Велика ж сила твого кохання, Аязе-мурзо, що ти ні перед чим не зупинишся, щоб заволодіти нею, – і він кивнув на Ярину. – Навіть її серце, її душу готовий розтоптати! Вона ж ясно сказала вам, мерзотникам, аби ви дали їй спокій. Але ви наввипередки намагаєтеся відібрати один в одного цю нещасну і рано чи пізно погубите її. Зовсім як ті два козаки з русинської пісні, що покохали одну дівку, та не змогли її поділити і тому втопили, щоб нікому не дісталася, а потім ще й побраталися і прожили свій вік без докорів сумління! Тільки ось тут так не вийде! Хапайте його! – уже втретє наказав він капи-кулу. – Тільки акуратно, не покалічте. Усе ж таки мурза! І обох везіть до Чуфут-Кале.