Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 10

– Та ж кров буде по всій кімнаті!

– То придуши ти його, і все!

– Ні! Зробимо так, як я сказав. І постарайся не видати себе хвилюванням. Його сестра може щось запідозрити!

– Боже мій, вона й так запідозрить! – заволала Маланка. – Що ми їй скажемо? Як пояснимо всім, куди він подівся?

– А ми скажемо, що він поїхав із Дубченком! – мовив Лукаш після роздумів. – А що? Вирішив на Низ утекти, козацькї слави здобути!

– А якщо Дубченко наступного року приїде і скаже, що не забирав його? – з сумнівом похитала головою Маланка.

– А це що – наш клопіт? Хто через рік буде шукати свідків, які його бачили? Головне – нині виплутатися з цієї біди! Замкнемо кімнату зсередини: ти вийдеш у двері, а я вилізу через вікно, – розпорядився Лукаш, бо кімната замикалася лише зсередини. – А ввечері позбудемося його.

Маланка пом’ялася, але потім погодилася з коханцем і полізла до нього з поцілунками. Вони деякий час пристрасно цілувалися, стоячи над непритомним Яремою. Але потім Лукаш випроводив коханку за двері й подивився на підлітка, який почав приходити до тями. «Адже зовсім хлопчисько! Ще й життя не бачив! Ось тільки немає в мене виходу! Інакше не зносити нам з Маланкою своїх голів!» – подумав він, на мить пошкодувавши Ярему.

– Ти, хлопче, не сердься! Треба було спершу подумати, чи слід без стуку заходити. Так що сам, дурню, винен, – говорив Лукаш, пхаючи Ярему під ліжко. – А тепер доведеться тебе вбити. Можеш помолитися і покаятися – час у тебе є. Хоча тобі, невинній душі, мабуть, і каятися ще ні в чому. І я неодмінно поставлю свічку за упокій твоєї грішної душі, а з часом і панахидку замовлю! – із цими словами він обережно визирнув у вікно і, не побачивши небажаних свідків, виліз, нещільно причинивши стулки.

Відвертий цинізм Лукаша не обурив Ярему, він подумки лаяв самого себе всіма відомими лайками, уторопавши, що вчинив непоправну дурість. Треба було покликати свідків або повернутися разом із хрещеним! А тепер його вб’ють, і Яринку нікому буде захистити. «А будьте ви обоє прокляті! Нехай вас усі святі покарають за ваші гріхи!» – думав Ярема, охоплений нестримною люттю на коханців і з байдужістю усвідомлюючи, що настали останні години його життя, бо надії на порятунок у нього не було.

У цей самий час, коли Ярема так необачно потрапив у біду, Ярина з Любою неспішно поверталися додому. Проте вирішили поласувати сливами, тому звернули з дороги та видерлися на паркан, щоб залізти до власного саду – невідомо чому, але їм подобалося ходити не в хвіртку, як годиться, а перелазити через паркан.

– Ой! А чому Яремин кінь тут стоїть? – здивувалася Люба, сидячи верхи на паркані та переводячи дух, бо захекалася, вилазячи.

– Тсс! – шепнула Ярина, тому що з’явився Лукаш, злодійкувато озирнувся, але не помітив дівчаток – їх надійно приховувало листя. Він повів Яреминого коня за городи, раз у раз озираючись на всі боки. Ярина насупилася – вона знала, що брат ніколи б не кинув коня без нагляду. Тому все це виглядало більш ніж підозріло. Коли Лукаш зник, обидві дівчинки зістрибнули з паркану і попрямували до сливи.