Читать «Якщо полюбиш прокляття» онлайн - страница 94

Світським тоном звернулася до нього:

— Не схоже, щоб цей дощ скоро вщухнув. Ви, часом, не слухали прогнозу?

— Я? — він не одразу зметикував. — Ні, не чув.

Якийсь час посидів нерухомо, дивлячись на неї, і пересів за її столик. Однією рукою переніс і свою порожню чашечку. Cказав просто:

— Я давно йду за вами.

— Я помітила.

— І що подумали?

— Що привернула вашу увагу.

Пом’якшені жовтогарячим світлом мужні риси його обличчя здавалися дуже симпатичними. Красиві карі очі — відверто захоплені й ніжно-печальні.

— Чомусь ви здалися мені жінкою з іншого світу.

О!

— Я і є з іншого світу, — зробила довгу-довгу паузу. Вираз його захоплених очей не змінився, і Софія додала, зітхнувши: — З маленького райцентру на Полтавщині.

— Інший світ? — у нього чудова білозуба усмішка.

— Звичайно. Інші погляди, мораль, звичаї. Навіть мова — інша.

— І де вони кращі?

— Як на чий смак. Мені більше подобається там.

— Яким же вітром вас занесло до Харкова?

— Примха долі.

— А мене направили сюди до військової академії. Другий місяць тут — і ніяк не звикну.

Софія зиркнула на його погони: досить великі зірочки. На військовій ієрархії вона не розумілась, але, схоже, чин немаленький, а надто — для такого віку. Він перехопив цей погляд і знову сонячно всміхнувся:

— Майже полковник. Молодий і неодружений.

— Ви знахідка для самотньої жінки.

— Навіщо ж стільки іронії?

— Це чистісінька правда.

— І ви підете за мене заміж?

На якусь мить Софія розгубилась, потім весело засміялася.

Він посмутнішав:

— Я не жартую.

— Та ви навіть не знаєте, як мене звати!

— Як вас звати?

— Навіщо це вам?

— Ви знову сміятиметесь, але я думаю, що, мабуть, не зможу без вас жити.

Софія відчула, що ноги у вологих туфлях трохи змерзли, і пішла до барної стійки — взяти ще чашечку кави. Чомусь сподівалась: коли повернеться, за столиком вже нікого не буде.

Але він сидів на тому ж місці й уважно розглядав простеньку філіжаночку, тримаючи за тендітну ручку двома пальцями. Міцними, звиклими до важкої роботи.

— Чому ви не попросили мене? — підняв на неї скорботні карі очі з довгими чорними віями.

— Я повинна у вас щось просити?

— Вибачте, я мусив сам здогадатись.

Вона підперла голову рукою, сперлася ліктем на стіл:

— Ми нічого не винні одне одному. Просто ховаємось від дощу під одним дахом. Тимчасово. Ви прийняли мене за іншу жінку, мені на якусь мить здалося, що ви — той, кого шукаю я. Але ми вийдемо звідси — і розійдемось назавжди. От і все.

— Хіба? Я відчуваю, що ви — жінка, яка може за одну мить змінити все життя людини.

— Невже?

— Не смійтеся. Це помітно, у вас магічні іскристі очі.

— Тримайтеся від таких подалі. Я приношу тільки нещастя.

— Схоже, досі більше завдавали прикрощів вам.

Усміхнулась загадково:

— Сьогодні не найкращий день у моєму житті.

Софія потроху відсьорбувала каву, а він мовчав. Нарешті рішуче поклав руки на пластмасовий столик:

— Що ви прочитали в тому журналі? Обличчя було таке, наче побачили привида.

— Я побачила привида.

— Справді?

— Це важко пояснити. Існують люди, чия доля запрограмована за тисячі років до їхнього народження.