Читать «Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні» онлайн - страница 12

Коли я писав «Лийтесь сльози» у 1970-му році, зі мною трапилася одна незвична подія, яку я ще тоді вважав незвичною і яка не була буденною частиною мого письменства. Однієї ночі мені приснився сон, надзвичайно яскравий. І коли я прокинувся, я відчув примус – абсолютну необхідність – включити цей сон у текст роману саме в такому вигляді, у якому він мені наснився. Щоб точно записати цей сон, мені довелося написати одинадцять чорнових варіантів рукопису, аж поки я не був задоволений.

Я зараз процитую частину роману, саме в тому вигляді, як цей текст був опублікований. Зверніть увагу, чи цей сон вам ні про що не нагадує.

Краєвид навколо був брунатним та висохлим улітку у тій місцевості, де він мешкав у дитинстві. Він їхав верхи, і зліва до нього повільно наближався табун коней. На конях сиділи чоловіки в сяючих робах, кожна роба була іншого кольору. На голові у кожного з них сяяв у променях сонця гостроверхий шолом. Суворі витязі без поспіху проїхали повз нього, і поки вони його минали, він розгледів обличчя одного з них: стародавнє мармурове обличчя, жахливо древнього чоловіка з білою бородою, яка каскадами спадала додолу. Який у нього був міцний ніс! Яке шляхетне обличчя. Такий втомлений, такий серйозний, так не схожий на звичайних людей. Безперечно, він був королем.

Фелікс Бакмен дозволив їм проїхати. Він не мовив до них ні слова, і вони до нього не обізвалися. Вони всі рухалися в напрямку будинку, з якого він прийшов. У ньому закрився чоловік, самотня людина – Джейсон Тавернер, у тиші та темряві, без вікон, сам-один від тепер і на віки вічні. Просто сидячи, просто існуючи, у нерухомості. Фелікс Бакмен не зупинявся, рухаючись у напрямку відкритої рівнини. І тоді ззаду до нього долинув один-єдиний моторошний вереск. Вони убили Тавернера, і, бачачи, як вони увійшли, відчуваючи їх у тінях навколо, знаючи, що вони мали намір із ним зробити, Тавернер закричав.

У глибині свого єства Фелікс Бакмен відчув абсолютний та цілковито невимовний смуток. Але уві сні він не повернувся й не озирнувся назад. Нічого не можна було зробити. Ніхто б не зупинив процесію чоловіків у різнокольорових робах. Їм не можна було сказати «ні». У будь-якому разі все вже скінчилося. Тавернер був мертвим.

Цей уривок навряд чи нагадає вам про щось особливе, хіба що про загін поліцейських, які виконують вирок над правопорушником чи тим, кого вважають правопорушником. Не зрозуміло, чи Тавернер і справді скоїв якийсь злочин, чи вони просто вірять, що він скоїв злочин. У мене склалося враження, що він таки був винним, але те, що його довелося вбити, – це трагедія, жахлива та сумна трагедія. У романі цей сон змушує Фелікса Бакмена заплакати, і саме тому він підходить до чорношкірого чоловіка на заправній станції.

Через кілька місяців після публікації роману я натрапив на уривок із Біблії, до якого відсилає цей сон. Це книга Даниїла, 7:9:

«Бачив я, нарешті, що поставлені були престоли, і возсів Ветхий днями; одіяння на Ньому було біле, як сніг, і волосся глави Його – як чиста вовна; престіл Його – як полум’я вогню, колеса Його – палаючий вогонь. Вогненна ріка виходила і проходила перед Ним; тисячі тисяч служили Йому і тисячі тисяч стояли перед Ним; судді сіли, і розкрилися книги»