Читать «Шармузіки: За межами Великої Галявини» онлайн - страница 10

– Потрібно гарно поїсти перед продовженням нашої експедиції.

Я впевнений, що тепер нам буде набагато легше знайти… той, як його… Тулун, – мовив Набридик, підводячись із крісла після міцного сну.

– Легше? Чому ти думаєш, що тепер це буде легше? – поцікавився Гайлик.

– Тому, що тепер у нас буде провідник, – відповів Набридик, поглянувши у бік Мудрика, який не відразу зрозумів, у чому річ, і продовжував помішувати якусь рідину. Аж раптом зупинився, помітивши, що всі присутні дивляться на нього.

– Що? Тобто ви хочете, щоб я був вашим провідником? – здивувався Мудрик.

– А чому ні? Ви знаєте, де знаходиться те місто, і напевно можете вивести нас із цього лісу, – натхненно мовив Набридик, але, побачивши вираз обличчя Мудрика, став менш упевненим.

–Проблема полягає в тому, що я не можу вивести вас із лісу,– сухо відповів сивий шармузік та повернувся до казанка.

– Чому? Ліс же не безкінечний, – усміхнено мовив Люмик, який зовсім не очікував такої відповіді. Облишивши свою справу, Мудрик із серйозним обличчям відповів:

– У цьому й полягає вся проблема… Скільки б ви не йшли стежкою, ви все одно повернетеся сюди – до цієї хатинки. З цього лісу неможливо вийти.

Усі присутні були шоковані почутим. У голові Ціквика промайнула думка: «Невже ми назавжди залишимось тут?».

– Що ж… Юшка вже готова, – мовив Мудрик, узявши дерев’яну палицю, на якій тримався казанок, і здійснив спробу самотужки піднести його до столу. Але відмовився від такої ідеї, адже той виявився набагато важчим, ніж здалось на перший погляд. Зрозумівши, у чому річ, Люмик та Гайлик відразу підбігли до Мудрика. З великими зусиллями піднявши казанок, вони понесли його до столу. Бубик, якого найменш з усіх присутніх хвилював ліс та інші справи, вже приготувався до трапези. Але в той момент, коли шармузіки поставили казанок на скатертину, стіл проломився посередині та разом із казанком провалився кудись під землю. У підлозі утворилась величезна дірка, навколо якої сиділи шармузіки, що залишились без сніданку.

– А що, під хатинкою є підвал? – запитав Ціквик, заглядаючи разом з іншими у діру.

– Так, тепер є, – мовив Мудрик, який був здивований не менше за інших.

До новознайденого підвалу першим по мотузці спустився Люмик і прикріпив до стіни декілька похідних ліхтариків. Вони світили блакитним кольором і були схожі на невеличкі м’ячики. Тепер можна було з легкістю роздивитися вміст усього приміщення. Це була досить простора і прохолодна кімната без чогось там особливого. Окрім якогось проходу, який вів у невідомому напрямку, та сходів, що вели нагору.

– Ну що там?! – поцікавився Набридик, що залишився разом з іншими на поверхні.

– Здається нічого… Я знайшов якісь сходи, зараз перевірю! – виголосив Люмик, чий голос відлунням відбивався від стін. Підсвічуючи собі шлях, Люмик досить швидко піднявся сходами й уперся у щось дерев’яне.

– Де ти?! Люмику?! – знову загукав Набридик, втративши з виду свого товариша. Аж раптом, позаду, на підлогу завалилась шафа, яка мало не придавила Бубика, що стояв поряд. Її проштовхнув Люмик, що стояв у отворі між стінами. Як виявилось, саме за шафою знаходились сходи, які вели до підвалу.