Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 3

При цьому прикметними мені видаються два підходи: з одного боку, ревізіоністи стверджували, що не було політичної волі керівництва, передовсім Сталіна, а, з іншого боку, існувало невисловлене твердження, що історики більше не мусять займатися ідеологією комуністичної влади. Але нерозвиненість інституцій аж ніяк не заперечує того, що терором керували з центру. Це також не дає відповіді на питання, як сталося, що політичне керівництво могло без особливих зусиль покласти край теророві, але не зробило цього⁷.

Ревізіоністи сплутали тотальні претензії з тотальним пануванням. Режим не міг досягти тотального панування, але він претендував на те, щоб його здійснювати. Щоб здійснити цю претензію на тотальне панування, публічну та приватну сферу було перебудовано і впорядковано за репресивними принципами. Постійний пошук ворогів, встановлення одностайності та конформізму, мобілізація угодовства — все це були частини політичної культури, яку можна назвати сталінізмом⁸.

І справді — хоч колгоспники не були комуністами, однак вони мусили реагувати на владу та її представників, котрі проникали в їхнє життя, і примушували робити свій вибір. Саме в цьому полягав сенс того, що відбувалося в селах на периферії, і чого не збагнути без розуміння намірів комуністів змінити ці села. Але тоталітарні претензії режиму також змінювалися разом із досвідом, що його набували комуністи.

Стисло кажучи, сталінізм як цивілізація стає зрозумілим лише в середовищі, з якого він вийшов і в якому розвинувся. Сам спосіб життя людини показує, котрі дії випливають з її світогляду. Людина є носієм влади; не лише пасивним об’єктом влади, а й також її примножувачем⁹. Так само й тут. Те, що слід розуміти під сталінізмом, виявляється лише в реалізації тоталітарної претензії на життя. Проте цей погляд переконливий лише тоді, коли звільнитися від шаблонів минулого. Архів був би тим місцем, де мали б зберігатися нові істини¹⁰.

Радянські архіви, що відкрили свої двері на початку дев’яностих, надали історикам можливість отримати нові дані про життя владної верхівки. Стенографічні протоколи засідань ЦК, листування і документи партійних і державних органів, нарешті, приватні папери Сталіна, Молотова, Мікояна, Кагановича показали нам Радянський Союз, якого ми ще не знали. Документи підтверджували, що Сталін і його найближчі соратники не лише терпіли насильницьку колективізацію, вони організували і вимагали від підлеглих відомств здійснити програму центру в найрадикальніший спосіб. Депортацію багатьох сотень тисяч куркулів також було заплановано в Політбюро. Партійні вожді радилися навіть щодо зчеплення вагонів, у яких нещасних відправляли до концтаборів у віддалених районах Сибіру¹¹. Так виглядали справи під час Великого терору, що централізовано організували Сталін та його оточення, і який, підживлюваний радикальними вказівками, не припинявся ані на мить. У липні 1937 року Сталін і Молотов надсилали місцевим партійним керівникам телеграми з точними інструкціями, кого треба розстріляти, а кого вислати. Сталін підписував списки смертників, які у 1937–1938 роках подавав йому шеф НКВС Микола Єжов. У такий спосіб було знищено понад 40 000 осіб. Ніде і ніхто не наважувався виконувати розстріли без згоди Сталіна. Навіть у магаданських таборах Дальбуд чекісти чекали на дозвіл Кремля, перш ніж почати розстріл ув’язнених. У документах Сталін постає як жорстокий, безжалісний диктатор з манією переслідування, котрий у момент кульмінації терору, очевидно, не мав особливих проблем з наказами знищувати членів Політбюро.